Середа, день, що його обрала Сюзанна для скандального викриття, випадково збігся саме з днем від'їзду панни Кормон, коли вона своїм рихтуванням у дорогу доводила Жозетту до очманіння. Таким чином, того ранку в місті діялось і говорилося чимало всякої всячини, що надавало неабиякої цікавості прощальному зборищу приятелів. Поки стара панна обмірковувала, що їй може знадобитися в дорозі, а хитрий шевальє грав у пікет в цариці аристократичного табору мадмуазель Арманди, сестри старого маркіза д'Егріньйона,— пані Грансон тим часом устигла оббігати десяток домів і розкалантарити про подію в усі дзвони. Коли не було людей, байдужих до того, щоб подивитися, яку міну скривить спокусник на вечорі, то для шевальє де Валуа й пані Грансон важливо було дізнатися, як сприйме ту новину панна Кормон у своїй подвійній ролі дівчини на виданні та голови Допомогового товариства матерям. Що ж до безневинного пана дю Бук'є, то він, прогулюючись міським бульваром, міркував над тим, чи не пошила його в дурні Сюзанна; ця підозра впевнювала його в слушності засад щодо жіноцтва.
У такі врочисті дні стіл панни Кормон накривали о пів на четверту. На ту пору фешенебельне алансонське товариство лише у виняткових випадках обідало о четвертій годині. За часів Імперії53 там сідали до обіду, дотримуючись давніх звичаїв, о другій по полудні; але там уже й вечеряли! Панна Кормон відчувала велику втіху, незлобиву, проте, звичайно, трохи егоїстичну,— свідома того, що зодягнена, як то личить господині дому, яка має вітати гостей. Коли вона вбиралась отак у бойові обладунки, промінець надії проникав у темряву її серця; якийсь голос нашіптував дівчині, що ненамарне її так щедро наділила пригода, що скоро перед неї постане наречений. І це надавало свіжості її бажанням так само, як і вона надавала свіжості своєму тілу; вона, виряджена в сукню з двосторонньої тканини, сп'яніло роздивлялася себе в дзеркало; потім це почуття самовтіхи не покидало її, коли вона спускалася на нижній поверх, щоб прискіпливим зором окинути вітальню, кабінет і будуар. Вона походжала з простодушним задоволенням багача, який раз по раз вертається до думки, що він заможний і ніколи не знатиме нужди. Вона оглядала свої предковічні меблі, старожитні набутки, китайський лак; вона думала, що всі ці пречудові речі очікують свого господаря. Намилувавшись на їдальню, де вздовж довжелезного стола, застеленого білосніжним обрусом, було педантично розставлено близько двох десятків кувертів; скінчивши огляд ескадрону пляшок, найсолідніших марок, вибраних за її вказівкою; пильно перевіривши квиточки з іменами гостей, що їх вивела тремтяча абатова рука, єдиний покладений на нього хазяйський обов'язок, який часто призводив до крутих суперечок за місце кожного запрошеного,— мадмуазель у своїй ошатній сукні приєднувалася до дядечка, що о тій порі, найкращій порі дня, гуляв по набережній Брильянти, наслухаючи щебету пташок, які гніздилися в зеленій гущавині алеї, де їх не полохали ні шибеники-хлоп'ята, ні мисливці. В ці години очікування Роза щораз підходила до абата де Спонда з якимись безглуздими запитаннями, аби втягти добрягу в цікаву, на її розсуд, суперечку. Тут бачимо ще одну Розину особливість, яка й завершить змалювання характеру цієї чудової панни.
Мадмуазель Кормон вважала розмову своїм священним обов'язком: не те щоб вона була слизька на язик, на лихо, стара дівка мала занадто мізерний запас думок і заготовлених фраз для тривалих теревень; однак вона вбила собі в голову, ніби тією балаканиною доконує громадський обов'язок, що його приписує церква, яка велить нам бути ласкавими зі своїми ближніми. Цей обов'язок коштував їй так дорого, що вона радилась із своїм наставником абатом Кутюр'є стосовно такої шанобливої дитинної ввічливості. Незважаючи на смиренне зізнання своєї духовної дочки в тому, що її довгенько доводиться сушити собі голову, аби знайти якусь тему для розмови, старий панотець, невблаганний у питаннях самобичування, нагадав їй цілий шматок із писання Святого Франціска Сальського54 про обов'язок світської жінки, про доброзвичайну привітність набожної християнки, якій слід тримати свою суворість при собі і виявляти приязну увагу до ближнього, щоб він не нудьгував у їхньому домі. Пройнявшись свідомістю свого обов'язку і боязню не послухатися сповідача, який велів їй підтримувати привітні розмови, бідолашна дівчина, коли бесіда ставала млявою, аж пітніла в своїм корсеті, так вона страждала, намагаючись вичавити з себе хоч якусь думку і тим оживити розмову, що починала згасати. Нарешті вона розходилась і сипала дивними фразами, як-от: ніхто не може бути водночас у двох місцях, хіба що пташка,— і цим не без успіху збудила якось диспут про всюдисущність апостолів, у чому сама так нічого й не второпала. Таким, сказати б, відкриттям, стара дівка заробила в своїм колі прізвисько доброї мадмуазель Кормон. В устах дотепників її товариства це означало: "вона дурна, як пень, і трохи змотеличена". Зрештою, багато людей її рівня, не добравши справжнього значення епітета, витлумачували його по-своєму і навіть потакували: "О, звісно, мадмуазель Кормон і справді прекрасна людина!" Інколи, прагнучи зробити гостям приємність і таким чином виконати свій світський обов'язок, вона ставила такі химерні запитання, що присутні заходилися реготом. Скажімо, вона запитувала, куди отой уряд пускає податки, що стягує з давніх-давен; чому Біблію не було видруковано за часів Ісуса Христа, якщо її склав іще Мойсей? Вона не переважила б силою свого розуму отого country gentleman'a*, котрий, наслухавшись у Палаті громад нескінченних розмов про нащадків, підвівся, щоб проголосити спіч, яким зажив собі чималої слави: "Панове, я тільки й чую тут розмови про нащадків, та мені вельми кортить дізнатися, що вони зробили для Англії?" В таких випадках хоробрий шевальє де Валуа, помітивши посмішку, якою обмінювалися немилосердні напівзнайки, спрямовував на виручку старої дівки всі сили своєї дипломатичної спритності. Старий дипломат, що полюбляв обдаровувати жінок, уділяв частку свого розуму панні Кормон, підтримуючи її парадоксальним крутійством; він так хитромудро прикривав її відступ, що інколи могло видатись, ніби стара дівка не бовкнула нічого безглуздого. Якось вона цілком серйозно призналася йому, що не знає, яка різниця між бугаєм і волом. Чарівливий шевальє, вгамувавши вибух реготу, пояснив, що воли можуть годитися хіба лише у дядечки для теличок. А було й таке: чуючи міркування про конярство і труднощі в цій галузі, розмови особливо поширені в краю, де є великий кінний завод Пена,— вона спитала, чому кобил не водять на злучку двічі на рік! Шевальє перевів сміх на себе: