— Не чували ви, бабусю, що Вронський поробляє? — спитала раз вечором Стася Мадярку зовсім для неї несподівано.
— Ні, не чувала. Або що?
— Та ніщо! Отак прийшло мені на думку.
"Знаю я вже, чому тобі Вронський прийшов на думку",— подумала собі Мадярка, але нічого не сказала. Хвилинку обі мовчали.
— Може би, ви, бабусю, пішли до Маєрової,— почала Стася знову,— і попросили мого чоловіка, щоби прийшов додому. Він там певно буде.
— Добре, я піду! — відповіла старушка прибитим голосом.
І пішла. Ще з сіней дому Маєрової почула голосні сміхи в кімнаті. Переказала комісарові через наймичку, щоби вертав додому. Комісар вийшов без капелюха в сіни.
— Що там таке сталося? — питається Мадярки.
— Та нічого такого. Пані просять.
— Ну-ну, я прийду! — Пішов і замкнув за собою двері.
Але минула година одна і друга, він не приходив. Стася розплакалася, як дитина.
Вже північ була, як Бендер вернув до хати. Мадярка пильнувала молодшої дитини, що чогось нездужала; інші слуги спали.
— Чому ж ти не спиш, тілько на ліжку куняєш? — зачула Мадярка Вендерів голос у сусідній кімнаті. Очевидно, Бендер говорив до жінки.
— Не можу,— відповіла Стася тихо.
— Пощо ти посилала по мене? — питає він дальше роздражненим голосом.
— Хотіла, аби ти був дома. Я тебе так рідко видаю, мов чужого.
— Чому ж не спиш? Пощо ждеш? Отеє вичікування так мені вже надоїло, що через те саме я втікаю з дому. В тобі життя нема!
— І не може бути! — замітила жінка тихо.
— Чому не може бути?!—трохи не скрикнув Бендер.
— Тихо будь, іще хто почує... Чого ти в Маєрової шукаєш? Чи тобі там приємніше, як дома?
— Я оженився не на те, аби бути невільником твоїм! Не дам собі своєї волі обмежувати.
— І дивуєшся потім, що в мені життя нема, що я сумна... Дитина хора, а ти поза домом...
Стася заплакала гірко. Почувши плач, Мадярка аж зірвалася з місця. Але в сусідній кімнаті зараз плач затих. Донечка справді була небезпечно хора. Ствердив се на другий день лікар, що через цілий тиждень приходив лічити, поки вкінці став непотрібним, бо дитина померла. Сей удар звалив і саму матір із ніг — і вона відлежала три тижні в постелі.
Тим часом по місту пішла знов дуже погана чутка про Вендера і старшу панну Маєрівну. Ні з того ні з сього панна виїхала з міста — ніби до свояків... Мадярка знала всі ті чутки, але перед комісаровою не вирвалася ані з одним словечком. Здавалося їй, що Стася не знає тих поголосів, аж поки не пересвідчилася, що й вона вже довідалася про все.
Прийшла вечором від родичів, упала на софу і заллялася гіркими сльозами. Мадярка прискочила до неї, стала потішати, але не помогла. Комісар був тим часом на пиві...
З того часу Стася чахла, мов та сві чка догоряла. Здоровля її щораз більше ниділо, веселого усміху на лиці її вже не було видко, в'янула, мов та квітка на морозі. Родичі хотіли її забрати до себе — не згодилася. Лікаря не хотіла і в хаті своїй бачити і сама не зважала на своє здоровля.
— Та-бо ви, пані, не пильнуєтеся самі! — дорікала їй Мадярка, коли та мусила покластися в ліжко.
— Нема для кого шануватися! — відповіла Стася і, закривши очі руками, заплакала: — Боже, боже, чому я за Вронського не вийшла заміж! Я його так зрадила! На маєтки злакомилася!
Мадярка не знала, що відповісти, тілько й собі почала сльози втирати. І вже недовго тішилася Мадярка своєю панею. Стася не хотіла жити і раз у приступі зневіри і розпуки утопилася в ставі. Мадярка була тоді в місті, а Бендер в уряді. Стася вийшла ніби на прохід в огород, що лежав над ставом, і вже більше не вернула. Тіло її віднайшли того самого дня.
Мадярка немов із розуму зійшла по тій пригоді. Не обзивалася ні до кого, побула короткий час коло катафалка, де не пролила ані одної сльози, зібрала свої манатки і перенеслася до власної хати. Але на величавий похорон, який вели руські і польські священики, переконані, що комісарова втопилася в приступстві божевілля, Мадярка прийшла.
Священики відправляють свої молитви над могилою, в яку ще домовини не спущено, а Бендер стоїть між родиною і обтирає сльози. Мадярка стоїть кілька кроків осторонь, згорблена, сперта на свою паличку з мосяжною головкою, але не дивиться на могилу, тілько на Вендера. Поморщена борода і кутики уст дрожать у неї, мов від лихорадки, а очі світяться, мов у кота.
Домовину спускають у яму... Батько і мати Стасі плачуть гірко. Бендер і собі нахилився над могилою та хлипає вголос. Декотрі люди не спускають його з очей і тілько поемі шковуються нишком. Нараз коло самого Вендера являється стара Мадярка, піднімає костистою рукою палицю і з завзяттям розлюченої дитини в одній хвилі кілька разів оперізує нею плечі Вендера та захриплим голосом кричить:
— А ти, волоцюго! Тепер жалуєш маму, як кладеш в яму! Тепер ніби плачеш, а сам її зі світа зігнав! А ти, котюго, най я в криміналі зігнию, свого не подарую!..
Постала така суматоха, що люди не знали, що почати. Декотрі пани кинулись до Мадярки, вирвали їй палицю з рук
хотіли її просто вести на поліцію, але прискочили інші, ті, що на Вендерові сльози дивилися з глумом, оборонили
старушку, вивели її з кладовища і взяли додому, бо не могла стоять на ногах, так ослабла. .
Блискавицею розійшлася про те чутка по цілім місті. Стара Мадярка зробилася геройкою дня. Всі брали її в оборону, а Вендера на глум... Бендер і не скаржив старої...
Він недовго вже побував у місті Б.; ще місяць не минув, як перенісся до іншого.
* * *
Коли мені сього року на Великдень стара Мадярка оповідала сю свою пригоду, вона на згадку про нещасну Стасю плакала гірко, а коли прийшла мова на се, як вона Вендера вибила, то так озлобилася, так стала бити палицею об землю, якби вдруге мала Вендера перед собою.
Я звів нарочно розмову на веселіші речі. Вона й не замітила, що я зробив се зовсім без хитрості. Було вже щось дитячо наївного в її старечій вдачі.
— Як же вам тепер, бабусю, живеться? — спитав я ще.
— Та чого мені вже до життя потрібно? Хреста і лопати ще мені потрібно! А на що вже тридцять ринських я маю в шпаркасі. А як же вам, паничу, поводиться? Коли женитеся? — І при тих словах вона зараз заспівала своїм тремтячим голосом: