Вона зітхнула і — вперше я побачив це в неї — перехрестилася тричі, шепочучи щось сухими губами.
— Ну, подалася ти до Польщі... — підказав я їй.
— Так... з тим, маленьким полячком. Він був смішний і підлий. Коли йому потрібна була жінка, він ластився до мене, як кіт, і з його язика гарячий мед тік, а коли він мене не хотів, то ляскав мене словами, як батогом. Раз якось ішли ми берегом річки, і ось він сказав мені горде, прикре слово. О! О!.. Я розсердилась! Я скипіла, як смола! Я взяла його на руки та, як дитину, — він був маленький, — підняла угору, здушивши йому боки так, аж він посинів увесь. I от я розмахнулась та й кинула його з берега в ріку. Він кричав. Смішно так кричав. Я дивилася на нього згори, а він борсався там, у воді. Я пішла тоді. I більше не зустрічалася з ним. Мені щастило на це: ніколи я не зустрічалася потім з тими, кого колись любила. Це недобрі зустрічі, все одно, що з покійниками.
Стара змовкла, зітхаючи. Я уявляв собі людей, яких вона воскрешала. Ось вогненно-рудий, вусатий гуцул іде вмирати, спокійно покурюючи люльку. У нього, напевне, були холодні голубі очі, які на все дивилися зосереджено й твердо. Ось поряд з ним чорновусий рибалка з Прута; плаче, не бажаючи вмирати, і на його обличчі, блідому від передсмертної туги, потьмяніли веселі очі, і вуса, змочені слізьми, сумно обвисли по кутках скривленого рота. Ось він, старий, поважний турок, напевне, фаталіст і деспот, і поряд з ним його син, бліда й тендітна квітка Сходу, отруєна поцілунками. А ось гонористий поляк, галантний і жорстокий, красномовний і холодний... I всі вони — тільки бліді тіні, а та, яку вони цілували, сидить поряд мене жива, але висушена часом, без тіла, без крові, з серцем без бажань, з очима без вогню, — теж майже тінь.
Вона продовжувала:
— У Польщі стало тяжко мені. Там живуть байдужі й брехливі люди. Я не знала їхньої зміїної мови. Все шиплять... Що шиплять? Це Бог дав їм таку зміїну мову за те, що вони брехливі. Ішла я тоді, не знаючи куди, і бачила, як вони збиралися бунтувати з вами, росіянами. Дійшла до міста Бохнії. Жид один купив мене, не для себе купив, а щоб торгувати мною. Я погодилася на це. Щоб жити — треба вміти що-небудь робити. Я нічого не вміла і за це платила собою. Та я подумала тоді, що, коли я дістану трохи грошей, щоб вернутися до себе на Бирлат, я порву ланцюги, хоч би які міцні вони були. I жила я там. Ходили до мене багаті пани й бенкетували в мене. Це їм дорого коштувало. Билися за мене вони, розарялися. Один добивався мене довго та раз ось що зробив: прийшов, а служник за ним іде з мішком. Ось пан узяв в руки той мішок і перекинув його над моєю головою. Золоті монети стукали мене по голові, і мені весело було слухати їх брязкіт, коли вони падали на підлогу. Та я все-таки вигнала пана. У нього було таке товсте обрюзгле обличчя, і живіт — як велика подушка. Він дивився, як сита свиня. Так, вигнала я його, хоч він мені й казав, що продав усі землі свої та будинки і коні, щоб обсипати мене золотом. Я тоді любила одного достойного пана з порубаним обличчям. Все обличчя було в нього порубане навхрест шаблями турків, з якими він незадовго перед тим воював за греків. От людина!.. Що йому до греків, коли він поляк? А він пішов, бився разом з ними проти їхніх ворогів. Порубали його, у нього витекло одне око від ударів, і два пальці на лівій руці теж відрубали... Що йому до греків, коли він поляк? А ось що: він любив подвиги. А коли людина любить подвиги, вона завжди вміє їх зробити і знайде, де це можна. У житті, знаєш ти, завжди є місце для подвигів. I ті, що не знаходять їх для себе, — ті просто ледарі чи боягузи, або не розуміють життя, бо, якби люди розуміли життя, кожен захотів би залишити після себе свою тінь у ньому. I тоді життя не жерло б людей без сліду... О, той, рубаний, був хорошою людиною! Він ладен був іти на край світу, щоб робити що-небудь! Напевно, ваші вбили його під час бунту. А навіщо ви ходили бити мадярів? Ну-ну, мовчи!..
I, наказуючи мені мовчати, стара Ізергіль раптом замовкла сама, задумалась.
Знала також я й мадяра одного. Він одного разу пішов від мене, — взимку це було, — і тільки весною, коли розтав сніг, знайшли його в полі з простреленою головою. Он як! Бачиш — не менше, ніж чума, губить любов людей; коли полічити — не менше... Що я говорила? Про Польщу... Так, там я зіграла свою останню гру. Зустріла одного шляхтича... От був гарний! Як чорт. А я стара вже була, ех, стара! Чи було мені чотири десятки років? Мабуть, що й було... А він що й гордий, і розбещений нами, жінками. Дорого він мені обійшовся... еге ж. Він хотів зразу так собі узяти мене, та я не далась. Я не була ніколи рабою, нічиєю. А з жидом я вже скінчила, багато грошей дала йому...
І вже в Кракові жила. Тоді в мене все було: і коні, й золото, й слуги... Він ходив до мене, гордий демон, і все хотів, щоб я сама кинулася йому в руки. Ми посперечалися з ним... Я навіть, — пам'ятаю, — марніла від того. Довго це тривало... Я взяла своє: він на колінах благав мене... Та тільки-но взяв, як уже й кинув. Тоді збагнула я, що стала стара... Ох, це було мені не солодко! Ой не солодко!.. Я ж любила його, того чорта... а він, зустрічаючись зі мною, сміявся... підлий він був! I перед іншими сміявся з мене, а я це знала. Ну, та й гірко було мені, скажу! Але він був тут, близько, і я все-таки милувалася ним. А от як пішов він битися з вами, росіянами, тужно стало мені. Ламала я себе, та не могла зламати... I вирішила поїхати за ним. Він коло Варшави був, у лісі.
Та коли приїхала, то дізналася, що вже побили їх ваші... і що він у полоні, неподалік у селі.
"Значить, — подумала я, — не побачу вже його більше!" А бачити хотілось. Ну, намагалась побачити... Жебрачкою одяглась, кривою, та й пішла, закутавши обличчя, в те село, де був він. Скрізь козаки і солдати... дорого мені коштувало бути там! Дізналась я, де поляки сидять, та й бачу, що важко потрапити туди. А потрібно мені це було. I от уночі підповзла я до того місця, де вони були. Повзу городом поміж грядок і бачу: вартовий стоїть мені на дорозі... А вже чути мені — співають поляки та розмовляють голосно. Співають пісні однієї... до Матері Божої... I той там теж співає... Аркадек мій. Мені гірко стало, як подумала я, що раніше за мною повзали... а ось воно настав час — і я за чоловіком повзла змією по землі і, може, на смерть свою повзу. А той вартовий уже слухає, нахилився вперед. Ну, що ж мені? Встала я з землі й пішла на нього. Ні ножа в мене нема, нічого, крім рук та язика. Шкодую, що не взяла ножа. Шепочу: "Зажди..." А він, солдат отой, вже приставив до горла мені багнет. Я кажу йому пошепки: "Не коли, зажди, послухай, якщо в тебе душа є! Не можу тобі нічого дати, а прошу тебе..." Він опустив рушницю і так само пошепки каже мені: