— Добридень, Гансе Брінкере!
Обличчя Гансові аж проясніло:
— Ах, мінгеере, це ви? Як добре, що ми зустрілися!
— Яке зухвальство! — засичав Карл Сгуммель, з презирством обганяючи своїх товаришів, які, здається, збиралися зупинитися разом із своїм капітаном.
— Я радий вас бачити, Гансе, — відповів Пітер привітно. — Але ви, здається, чимсь стурбовані. Чи не можу я стати вам у пригоді?
— Я й справді стурбований, мінгеере, —відповів Ганс, спустивши очі додолу. Але раптом, глянувши знову на Пітера майже радісно, він додав: — Мені здається, що саме Ганс може допомогти мінгеерові ван Гольпові цієї хвилини.
— Ви? Яким чином? — запитав Пітер із властивою голландцям прямотою і не ховаючи свого здивування.
— Повернувши вам оце, мінгеер, — і Ганс простяг йому загубленого гаманця.
— Ура! — загорлали хлопці, витягаючи з кишень закляклі руки і радісно махаючи ними. А Пітер промовив тільки — "Спасибі вам, Гансе Брінкере!"— таким тоном, що Гансові здалося, немов сам король став перед ним навколішки.
Радісні викрики хлопців долетіли до закутаних вух того зграбного молодого джентльмена, що він, намагаючись погамувати в собі невимовне обурення та досаду, мчав у напрямі до Амстердама. Хлопчик-американець відразу ж повернув би назад і похопився б задовольнити свою цікавість; але Карл тільки зупинився і, стоячи спиною до своєї команди, намагався відгадати, що ж там трапилось. Отак він і стояв непорушно, аж поки не додумався, що тільки надія на те, щоб чогось попоїсти могла спричинитися до такого щирого одностайного "ура"; він повернувся й повільно побіг назад до своїх схвильованих товаришів.
Тим часом Пітер відвів Ганса убік.
— Як же ви довідалися, що це мій гаманець? — запитав він.
— Ви заплатили мені вчора три гульдени, мінгеере, за дерев'яного ланцюжка, — пам'ятаєте? Ще й порадили мені купити собі ковзани.
— Звичайно, пам'ятаю.
— Тоді я й побачив вашого гаманця і звернув увагу на те, що він з жовтої шкіри.
— А де ж ви знайшли його сьогодні?
— Сьогодні вранці, коли я вийшов з дому, мінгеере, мені було дуже тяжко на серці, і я біг по льоду, не звертаючи ні на що уваги, та так з розгону й наскочив на якесь колоддя і добре забився; а коли я нахилився, тручи собі коліно, то побачив вашого гаманця: він лежав під колодою.
— То он де він був! Ага, тепер я все розумію; коли ми пробігали повз те колоддя, я саме витяг кашне з кишені, а разом із ним, мабуть, випав і гаманець. Аби не ви, Гансе, він безперечно загубився б. Знаєте що? — і Пітер витрусив з гаманця гроші. — Зробіть нам приємність — дозвольте поділити ці гроші з вами…
— Ні, мінгеере, — відповів Ганс.
Він сказав це спокійно, щиро, невдавано, без жодної манірності, але Пітер почувся так, наче йому зроблено догану, і поклав срібло назад до гаманця, не промовивши й слова.
"А мені цей хлопець подобається, — однаковр чи багатий він, чи бідний", — подумав він собі й сказав уголос:
— Чи можу я запитати, яка ж у вас гризота, Гансе?
— Ах, мінгеере, до нас зненацька підкралося таке лихо… але, даруйте, — не маю часу розповідати, я й так забарився. Мушу бігти в Лейден, до славнозвісного доктора Букмана…
— До доктора Букмана? — здивовано перепитав Пітер.
— Так, мінгеере, і мені дорога кожна хвилина. Прощавайте!
— Стривайте, — нам по дорозі. То як же, друзі? Чи не вернулися б ми до Гаарлема?
— Так, так! — закричали всі хлопчаки нетерпляче і негайно рушили у поворотну путь.
— Слухайте-но… — загомонів Пітер до Ганса, під'їжджаючи до нього ближче, і обоє вони побігли поруч, помчали так легко й так вільно, немов і не відчували, що рухаються по льоду на ковзанах. — Річ ось яка: ми маємо в Лейдені зупинитися, і якщо ви поспішаєте туди тільки задля того, щоб запросити доктора Букманаг, то чи не можу я зробити це за вас? Хлоп'ята, мабуть, занадто втомляться сьогодні, щоб бігти так далеко, але я обіцяю вам побачитися з доктором завтра рано-ранесенько, якщо він, зрозуміло, не виїхав з міста.
— Ах, мінгеере! Ви зробите мені величезну послугу! Не віддаль мене лякає, а те, що мати моя зостанеться сама на довгий час.
— Хіба вона нездужає?
— Ні, мінгеере; нездужає мій батько, Ви, мабуть, чули про те; чули, мабуть, що він психічно слабий ось уже багато років… з того часу, як було збудовано великого млина Сглоссен; проте тіло в нього завжди було і є міцне й здорове. А учора ввечері мати стояла навколішках перед каміном, роздмухуючи вогонь у торфі (адже ж то єдина батькова радість— сидіти й дивитися, як жевріє вугілля; от мати раз у раз і роздмухує вогонь, щоб ясно горів, аби потішити хворого). Враз, несподівано, не встигла вона й поворухнутись, як він кинувся на неї, наче той велетень, і пхнув її мало не в самий вогонь; а сам все сміявся й крутив головою… Я був у цей час на каналі; коли це чую — мати кричить!.. Я кинув усе й побіг до неї. Батько не випускав її з рук, і сукня на ній уже зайнялася. Я поважився загасити вогонь, але батько відпихнув мене однією рукою… Коли б у домі в нас була вода, я міг би те полум'я загасити… а батько увесь час сміявся… сміявся якимсь жахливим сміхом, мінгеере… майже безгучно, тільки обличчя йому якось дивно перекривилось… Надаремне намагався я вирвати матір з батькових рук, — навпаки, це ще погіршувало становище. І тоді… то був жах… але не міг же я допустити, щоб мати моя згоріла?!. Я вдарив його… я вдарив його ослоном. Він відкинув мене від себе. А сукня на ній уже взялася вогнем! Що б то не стало, треба було її загасити. А далі в голові мені запаморочилося, і я вже й не пам'ятаю гаразд, що було далі… Я опам'ятався долі, а мати молилася… Мені здалося, що вся вона полум'ям узялася, і знову почув я той дивний батьків сміх. Сестра моя Гретель скрикнула несамовито, що він тримає матір біля самісінького вогню… зовсім близько… Сам же я нічогісінько не міг розібрати!.. Нараз Гретель кинулася до шафи, вхопила миску, насипала в неї його улюбленої юшки й поставила її на підлозі. Тоді він кинув матір і поповз до миски, наче мала дитина… Мати, на щастя, зосталася ціла, мінгеере, тільки сукня, їй пропалилася в одному місці… Ах, яка ніжна була вона тоді до батька, як доглядала його, як пильнувала над ним, цілісіньку ніч не спавши… Він так і заснув у гарячці, притискаючи руки до голови… Мати каже, що останнім часом він часто притискає руки до голови, немов вона йому болить… Ах, мінгеере, надаремне я вам усе те розповів!.. Щоб мій батько був при здоровому розумі, він не скривдив би й кошеняти…