Григорій Комарницький замовк і обвів поглядом не лише троянівських, а й лавників, і пана возного, і писаря, і підписка.
— Також і ви, панове врядні, чудово знаєте, бо Троянів село приміське і належить житомирському магістрату. Ви провели не одну справу і не дасте мені збрехати, бо всі близько живете, що село славиться не лише злодіями, а й… відьмацтвом.
Глуха тиша зависла в помешканні. Пан дяк однак не поспішав. Вийняв люлечку і посмоктав її вже без вогню.
— Отож, панове врядні, осмілюся сказати й припустити, — урочисто повів дяк Комарницький, — що Катерина звістила правду, що нібито до неї приходив я, але то був не я.
— А хто? — аж видихнуло кілька ротів.
— Одмінець, от хто! — просто, навіть безпристрасно прорік дяк. — Тобто якийсь чарівник тут справді діяв, не перечитиму, але хто, і як, і чого, того ніввіку ані мені, ані вам не довідатися, панове врядні, хіба здогадуватися можемо. А одмінець, як знаєте, — це не жива людина, а тільки образ людини, викликаний кимось третім, про кого ніколи не взнаємо.
І він знову замовк, проходжуючись і посмоктуючи згаслу люльку.
— І тут, панове врядні, доходимо найскладнішого, — промовив дяк. — Чому вони для того, щоб село залишалося відьомське і в поколіннях, обирають для аберації не своїх хлопців чи чоловіків, а чужого, прийшлого? Не беруся переконливо судити, але мені здається, що для того, аби дитя було натуральним байстрям. Бо коли б довідалися, хто те вчинив, то мав би оженитись. А з байстрят, як кажуть поміж людей, та й ви це знаєте, виходять найкращі чарівники та відьми.
Дяк креснув вогню, але люлька не запалилася. Тоді він знову сховав її до кишені.
— Але тут, панове врядні, постає ще одне, не менш складне питання. Степанові Щуці дали втекти, хоча з ним проробили те саме, що й зі мною, більше того, його брутально прогнали, а мені втекти не дали, хоча двічі намагався. Але двічі мене перепиняли брати Сахнюки й завертали. Друге: мого попередника Степана Щуку до суду й не гадали позивати, а мене позвали, ще й добре стерегли, твердо пильнуючи, щоб мене було покарано.
Дяк Григорій Комарницький перестав ходити і став як укопаний, нерушно дивлячись у куток. І тут пролунав у тиші дзвінкий і схвильований Катеринин голос:
— А по-моєму, панове судді, він вам туману напускає чи диму, яким тут насмердів. Можу поклястися на Святому Письмі, що то був він, а ніхто інший.
— Не перечу, — спокійно відповів дяк. — Кажу ж бо: то був начебто я, але достеменно не я, тільки мій видимий образ, себто од-мі-нець! Дозвольте, панове врядні, знову дещо в Катерини запитати.
— Питай! — дозволив старший лавник.
— Так от: коли той, кого звеш моїм іменем, — проказав Григорій Комарницький, — до тебе торкався, бо не торкатися не міг, чи ж був він тілом теплий чи холодний?
— Холодний, — здивовано відказала Катерина. — Я ще подумала: як вужака.
— Ото-то! — звів пальця Григорій. — А підійди-но, дівко, до мене!
— Але я боюся! — сказала Катерина.
— Підійди до нього! — наказав старший лавник.
Катерина нерішуче підійшла, а дяк простяґ руку.
— Ану почіпай! — сказав.
Катерина боязко торкнулася руки, але миттю відсмикнула.
— Холодний я чи теплий тілом? — голосно запитав Григорій.
— Теплий, — протягла Катерина.
— А торкнися моєї щоки.
Катерина так само обережно торкнулася.
— Теплий, — видихнула.
— А теперечки шиї!
— Та ж теплий! — сказала ніби непритомна Катерина.
— Отож-бо воно і є! — урочисто звідомив дяк. — Усе зрозуміли, панове врядні? Що ж залишається ще повісти? А те, панове врядні, що пояснення напрошується одне. Ані дівка Катерина, ані її батьки, ані брати Сахнюки не належать до чарівницького чи відьомського кодла, і їх у селі за те не люблять, чи не так, кубіто Антонихо?
— Так, — сказала Антониха. — Бо вони в селі знедавнячки. Прийшляки!
Дяк Григорій Комарницький тріумфально всміхнувсь і аж підскочив:
— Отож неприйшляки й захотіли, панове врядні, щоб і в їхньому коліні з'явилася кровина, яка б з'єдналася в дусі із відьмацьким селом. Через це вони і вмовили мене стати дяком у них, а відтак і використали для своїх чарівницьких проб мого образа.
І він витяг люльку, викресав упевнено вогонь, запалив, спрагло вдихнув диму, і його сині очі стали холодні, мов крига.
— Суду треба порадитися, — оголосив старший лавник. — Вийдіть надвір, а для прочитання вироку вас закличемо.
Отож вони й посунули із судового покою: Петро з дочкою, Антониха та дяк Комарницький, котрий вийшов останнім, мирно попихкуючи люлечкою.
— Зух із тебе, пане дяче, — сказав Петро Сахнюк, понуро його обзираючи. — І не дурний!
— А я ще казала: в нього голови нема! — зчудовано зойкнула Антониха.
— Голова в мене є, — байдуже сказав Григорій Комарницький, пускаючи дим. — А коли вона й у вас на місці, то могли втямити: не бажаю ані вам лиха, ані собі.
І він закутав наявну в себе голову прозорою хмаркою.
А там далі, біля возів, стояли повернуті в їхній бік семеро братів Сахнюків, а з ними ще й троє свідків-троянівчан; одночасно схитнулися й рушили до них.
— Чого вийшли? — запитав один із братів.
— Рішають, — відказав Петро, — винний цей шалапут чи й ні.
— Можуть признати невинним? — загрозливо спитав другий із братів.
— Відійдімо, розкажу, — мовив Петро.
Брати віддалилися, і Петро щось пошепки й гаряче почав їм розповідати, розмахуючи руками.
Антониха стояла, підтисши бантиком губи, були вони сірі й видавалися, як ворочок.
— Що, кубіто Антонихо, — поблажливо спитав дяк, — хотіли щось сказати?
— Та от усе думаю: є в тебе голова чи немає? — загадково відказала Антониха.
— Щось не так сказав? — схилився до неї дяк.
— Все так, а більше й не так, — знову загадково обізвалася Антониха. — Хай буде Бог тобі суддя! — і знову зібрала у ворочок губи.
У цей час з'явився писарчук і закликав їх досередини. Суд стояв, а коли зайшли, старший лавник проголосив вирок:
— Ми, магістерський житомирський суд лавників, розважно порадившись поміж себе і достатньо вирозумівши свідчення чесних і віри гідних людей, котрі ставали перед нами, прийшли однодушно до переконання, що поставлений перед судом поселянином села Троянів Петром Сахнюком дяк того-таки села Григорій Комарницький у порушеній справі про блуд із його дочкою Катериною Сахнюківною та у звинуваченнях щодо чарівництва не визнаний за винного, а оскільки за цей час справжнього винного, засвідченого віри гідними свідками, не відшукалося, звільняємо дяка Григорія Комарницького від звинувачення, а справу відкладаємо доти, доки віри гідні й чесні свідки з'являться. Велимо також скаргу і повідання поселянина Петра Сахнюка записати до магістратських книг. Можете йти.