— А що, пане дяче, — почув раптом із мороку жіночого голоса. — Подобаються тобі наші веснянки?
— Нічого подібного не чув! — відказав дяк. — А хто це мене питає?
— Не пізнав? — голос долинав зблизька, але нікого ніде не бачив. — Я Максимиха Дударчукова, жінка того, до кого приходиш учитися грати.
Ту жінку пам'ятав, була то ще молода, статна, міцна в тілі, яскраво-чорнява, із розрізаними навскісно очима, але ніколи при ньому не говорила, тільки мовчки подавала до столу, навіть не дивлячись на гостя. Звали її Ганна.
— Чогось хотіла, Ганно? — спитав дяк.
— Захотіла, — засміялася жінка, хоч і досі не бачив, де заховалася і звідкіля говорить. — Отож, поки всі зайняті співанням та гранням, а з ними й мій домашній грач, ходімо зі мною.
— Куди й чого? — спитав Григорій Комарницький, шукаючи очима співрозмовницю.
— А ти й не знаєш? — засміявся голос. — Коли прийшла весна, про таке не питають, а йдуть.
— Але ж твій чоловік Максим — мій приятель! — кволо заперечив Григорій, а серце йому в грудях застукотіло ще тугіше. — Вчить мене грати й приязний до мене.
— Саме тому й вибрала тебе, — сказав голос. — Бо чи б спала з ворогом свого чоловіка? А коли ти його приятель, то й услужи мені.
— Але ж я тебе не бачу! — кволо мекнув Комарницький, згадуючи, що сам Максим навчав його: коли вибирає його жінка цього села, опиратися не можна.
— Хіба не бачив мене раніше? — спитав суворіше голос. — І чи не красна тобі?
— Красна, Ганно, але…
— Не алекай, а йди! — суворо наказав голос.
— Куди ж іти, коли не бачу тебе? — спитав дяк, озираючись, — чи з наміром співрозмовницю уздріти, чи пригледіти стежку до втечі.
Однак він її вже побачив, бо біля тину проявилося щось біле, зовсім таке, як оті танцівниці, що вели хоровода довкола дитяти в золотому кріселці. І та тінь уже до нього не говорила, а рушила углиб залитої срібним молоком ночі. І він, сам не відаючи, як і що з ним учинилося, схитнувся на ґанку, а ноги повели його у двір, відтак до перелазу, переступили і рушили по звільненій уже від снігу та льоду землі, хоча годі сказати, що заєць, який вряди-годи прокидавсь у його нутрі, спав — кидався там, ніби потрапив у клітку, а може, був його серцем, і кидався лапами на ґрати, і дер їх, бажаючи проламати, хоч були то його власні ребра. І він ішов, бо не міг не йти; годі сказати, що його до того ходу щось приневолювало, але й не довільно те чинив. А навколо високо гучали дівочі голоси, ще більше наливаючи в ніч срібного молока, а музика дудок не вгавала — текла й текла, забиваючи памороки. Однак примітив, що Ганна веде його не куди, а таки до власного обійстя, саме того, де зараз посеред двору сидить натхненний грач, один із багатьох у цій ночі, котрого звуть Максим Дударчук. Але, очевидячки, він у цю хвилю уподібнений до солов'я, адже саме ці птахи, коли співають, заплющують очі, а отже, стають сліпі до світу. Та тут дяк Григорій Комарницький помилився, а коли казати по правді, отой заєць, що часом заміняє йому серце, устиг шепнути, що Максим не такий уже сліпий, і свою жінку та й дяка в їхньому поході таки перепинить. Але подвір'я Максимове було порожнє, ніби великий казан чи миса, вщерть наповнена срібним молоком. І в тому молоці спинилася, проварюючись, біла Ганнина постать, і це в той час, як дяк спинився перед перелазом і не знаходив у собі сили його переступити. Жінка ж роззирнулася і сказала:
— Ходімо в повітку! Там нас ніхто не бачитиме!
І дяк змушений був повірити Максимовим словам, сказаним раніше: жінки цього села дуже хитрі й на перелюбстві їх ніхто ще не застав. Отож зітхнув тяжко й перелаза таки переступив, а відтак потрапив у налитого молоком казана й також трохи проварився в ньому. Шмигнув за білою тінню у чорний морок повітки; а коли це сталося і з повітки почали долинати жагливі охи й ахи, сопіння й вовтузіння, в казані двору з'явилася ще одна тінь, цього разу злостива, яка навшпиньки перейшла двора і зачинила прихилені двері повітки на замка. Відтак постояла, прислуховуючись, що там діється, хекнула чи схлипнула й рішучим кроком подалася до перелазу, переступила й хутко покивала вулицею, яка вже спочивала у тиші, бо і спів, і грання нараз припинилися, ніби хтось обрізав ту музичну нитку величезними ножицями, спущеними з неба.
Тоді тінь зайшла в сусідське обійстя й постукала у вікно. З хати виступив Юрко Дудар, а біля нього виріс ще один сусід, Федір Дудчак, і злостива тінь сказала голосом Максима Дударчука:
— Ходіть і піймайте мою жінку із зайшлим до нас дяком, бо тепер застанете обох на сквернім учинку. Я вам до того ще й третього осавульця приведу й придам.
Третій осавулець з'явився сам, вигулькнувши з ночі, його й придав Максим до названих двох.
— Підеш із нами, чи вправимося самі? — спитав Юрко Дудар.
— Підете самі, — зголосив Максим, — бо тієї ганьби на себе не витримаю.
Відтак Юрко із Федором і з присталим до них третім осавульцем подалися до залитого срібним молоком казана. Там було порожньо, і вони зазирнули до хати, яка стояла незачинена. Але не застали нікого; тоді підійшли до повітки і почули там вовтузіння.
— Є! — скрикнув третій осавулець. — Вони там! Ану, Юрку, світи ліхтарем, то й висадимо двері.
Федір тримав ліхтаря, а Юрко викресав вогню. Коли ж свічка загорілася, хоч навколо розсівалося досить світла, видно стало ніби й гірше. Але для присвітки ліхтар годився.
— Гай-гай! — сказав третій осавулець. — Та двері тут зачинені з двору.
І справді, двері були зачинені на висячого замка.
Вони завмерли на мить, порозтуляли роти.
— Це, певне, в Максима щось у голові надвередилося, — сказав Федір.
— Як на мене, він надвереджений завше, — мовив Юрко. Обоє були підхмелені, отож їм і здалося, що шерех у повітці їм причувся.
— Ходімо звідси, чи що? — сказав третій осавулець. — Бо та нецнота збіса хитра і навряд чи дасться.
— Це ти мене назвав нецнотою, скурвий сину? — гнівно обізвалася з повітки Ганна. — І ви посміли ходити до мене й перестерігати?
— Таки є! — скрикнув третій осавулець. — Біжи, Юрку, за сокирою, будемо виставляти двері.
Тоді з повітки обізвався тверезий і розсудливий Ганнин голос:
— Люди добрі! Не псуйте дверей, а візьміте у хаті за мисником ключа.