— Думав, що пропаду без тебе, — сказав дяк Григорій Комарницький самими вустами.
— І я! — тонко відгукнулася вона.
— Що ж тебе до мене не пускає? — спитав.
— Дорога, — шепнула вона. — На дорозі не виросте зерно. І тут повно темних і злостивих тіней.
— Тоді ходімо в поле, — запропонував він, беручи її за руку.
І вони покинули Змія-дорогу й уявні злостиві тіні на ній і ввійшли в туманні хвилі, якими повивалася, ніби в пелюхах, земля. І земля дихнула на них усіма запахами потопленого й розкладеного в серпанку зілля. Відтак з'єдналися тілами і повільно почали поринати в ту м'яку, і дишну, і пишну, і налиту соком землю, і та земля утворила на своєму полі один із вирів, де все крутиться, підіймається й опускається. З'являється голова чи рука, нога чи спина, поринає і знову вигинається і випинається, зникає і проявляється, росте і занепадає, вибухає і кільчиться, розтікається і гусне, а потім знову збирається, щоб розпастися. Срібне молоко ночі кипіло, але не вирливо, а приповільнено, скручувало кільця, схожі на ті, що їх випускав зі своєї люльки дяк, а все покривалося димом, ніби зібралося на цьому полі безліч хвостатих тіньових істот, які стали танком довкола отого кипучого місця і заспівали пісень, що їм тисяча літ. І не було краю тому хвилюванню, коливанню, з'єднанню та розпаданню, входженню та виходженню, злиттю та розлиттю, адже обоє прагли випити цю ніч, велику й маєстатичну, і те молоко, хмільне й молоде, що ним залила їх тьма, і себе самих, і одне одного. А на все спокійно дивилося велике, пласке жовте око, на якому раптом зворухнулися Каїн з Авелем і вкотре кинулися одне супроти одного, повні непримиренної ворожнечі й бажання одне одного подолати. Срібне молоко вирувало.
Акт четвертий. Катастрофа[10]
Трутизна (злостиві тіні)
1
Але злостиві тіні в тому просторі таки існували. Може, то вони оточили шалених коханців кривим танком, коханців, котрі позбулися глузду в тій місячній ночі, а може, вразила їх трутизна Змія, який часом стає срібною дорогою, а тепер шипів і сердився, бо ті, котрих він звів задля того, аби звели одне одного, легковажно й зрадливо покинули його, вибравши на місце для любовного плацу не його крицяне тіло, а м'яке, повите серпанками, поле. Злостиві тіні були й іншого штибу, бо ані Явдоха, ані дяк Григорій Комарницький не відали, що за кожним із них вийшло їх, ніби супровід, більше чи менше, адже в цій ночі завмерло на ложі не тільки Явдошине тіло, а й Івана Пошивайла, котрий подобав на мерця. А це значило, що і в нього ввійшов одмінець і, засівши в найтемнішому кутку, уважно стежив за чарівницькими дійствами, що творила його жінка, за отим дивним варенням каші. Чув її стогони й слова-закляття, отож, коли рушила в молоко ночі, часткою того молока став і він і повільно поволочився слідцем, але не по крицяному тілу Змія, яке світилося і на якому вияснювалася вона, а таки в хвилях туману, сам стаючи однією з його хвиль, а може, й творячи їх. Була й друга не менш злостива тінь, яка також покинула на ложі завмерле тіло, бо не могла спокійно приймати снів, адже сама стала сном — звісно, йдеться про Гапку Дмитриху, яка після того, як її покарали судом, а більше від Явдошиних ляпасів, ніяк не могла отямитися, отож саме у той час, коли пшоняна каша кипіла між Явдошиних стегон, вона, Гапка, а може, й не вона, а її одмінець, котрий із неї вийшов, чи засів у її злостивій тіні, проказувала чорні заклинання, чорні тому, бо душа її була спалена на вугіль. А коли Явдоха ввійшла в ніч, а за нею й тінь Івана Пошивайла, то й Гапка стрепенулася, але не та, котра мертво лежала на ложі, а та, яка чинила чорні заклинання, й поволочилася побіч дороги ще одним туманним клубенем.
Отакий супровід притягла за собою Явдоха. Був він і в дяка Григорія Комарницького, бо й він мав своїх злостивих тіней: оті семеро чорних дядьків, котрі вийшли з Троянова до Житомира, а після того, як йому увижалося, може, й зовсім неправдоподібно, ішли слідом за дяком-утікачем, а ще Педора із села Воронин, а ще й інші білі голови із Синичого, Сорочого та Одудячого — здається, саме вони й зійшлися, взявши в своє коло тіні Івана Пошивайла та Гапки Дмитрихи, в тому затуманеному полі в танок і заспівали пісень, яким тисяча чи й більше літ, і вихитувалися, танцювали, забирали на обличчя місячний блиск, від чого лиця їхні ставали, ніби викуті із міді, хоч насправді їх обливало таки срібне проміння. Окрім того, й жіночки із пташиних сіл та Троянова мали голови таки птичі (це ті, з пташиних сіл), або триголові (це ті, із Троянова), притому птиці-голови клалися відповідно до назви села: були там ворона, сорока, синиця і одудиха. Усі вони й танцювали довкола коханців чорного танця, доки ті спрагло кохалися, а коли, змарнілі, вичерпані й розслаблені, нарешті відкинулись одне від одного, злостиві тіні позавмирали марами, перетворившись хто на куща, хто на дерево, хто на корча, хто на будяка, а це ще й тому, що небо над головами коханців начебто прочинилося, там увіч збільшилося світла, а місячне ніби виблідло і витекло та й почало пригасати — надходили перші накоти світанку, саме ті, в час яких найбільше спадає в траву холодної роси, і саме ця роса, можливо, й отверезила коханців, бо також густо їх окропила.
— Скажені ми з тобою, — зморено сказала Явдоха. — Пора мені, бо Іван рано прокидається.
— Коли зустрінемося знову? — спитав дяк Григорій, вичерпаний настільки, що не міг жодним вудом рухнутися.
— За нагоди, — сказала Явдоха. — Тобі стерегтися нічого, а я зв'язана по руках і ногах.
— Не хочеш покинути свого Івана? — спитав.
— Як покинула б, то що? — тверезо спитала Явдоха. — Волочилася б разом із тобою по селах. Я так жити не зможу.
— А коли б знайшов місце для сталого прожитку? — спитав Григорій. — Коли б мав хату й оженився би з тобою?
— Зможеш це вчинити? — спитала суворо Явдоха.
— Не знаю, — шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. — Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.
— І я тебе покохала, — сказала Явдоха. — Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.