Але тут сталося те, чого вони не сподівалися. Двері, які так і залишилися відчинені, тільки тепер рипнули вдруге, натомість різко розхилилися хатні, що вели до покою, в якому сиділи, і на порозі виросло щось чорне, одоробляне, котре мало кам'яне обличчя, а може, й не обличчя, а щось подібне до задимленого казана, з якого звисало два вуси, як гадючки, і з-під тих гадючок залізно спалахнули зуби, і з-за них бухнуло грізно:
— А це що таке? Бенкети справляєш, коли мене нема вдома?
І вони обоє, Явдоха і дяк, разом туди обернулись і позавмирали так, що самі стали схожими на одоробла: очі поробилися круглі й порожні, а лиця сірі, ніби вицвілі. Мов правець ударив дяка Григорія Комарницького — не міг і пальцем кивнути, але Явдоха була не така: відразу ж схаменулася і молочний голосок заспівав якнайсолодше:
— О, добре, що прийшов, Іване, бо до нас пан дяк у гості завітали.
— То, може, піду закличу людей? — залізно сказав пономар Іван Пошивайло, бо Явдоха була пономарка. — І вони засвідчать вашу невшетечність, скурві діти?
— Бійся Бога, Іване! — вигукнула Явдоха. — Чи ти здурів, чи сп'янів? І як смієш таке казати на мене, чесну жону?
— Чесна жона? — прорипів, як тільки-но двері, Іван. — Ото я зараз зачиню вас у хаті й піду гукати людей, щоб побачили, яка в мене чесна жона.
І темне одоробло із казаном замість голови висунулось у сінці, ляско заплеснуло двері, при цьому чутно стало, як щось із того боку під двері підсувається, а ще щось сопіло й ніби зубами скреготало.
І зависла тиша. Ніколи в житті дяк Григорій Комарницький, автор славної на всю Україну пісні про комара, котрий оженився на мусі, не чув подібної тиші, бо така з'являється тільки тоді, коли має грянути шуря-буря: і що більша шуря-буря гряде, то більша перед нею тиша настає. Але й ту не можна порівняти із цією.
— Що робитимемо? — прошепотів Григорій.
— Та він нікуди не пішов, — озвалася тихцем Явдоха. — Підсунув діжку та й сидить на ній. Іване! — сказала голосно. — Чуєш, Іване!
— Чого тобі? — буркнув після паузи з-за дверей чорний голос.
— Ну, чого ти звурдився, як скипіле молоко? — ніжно сказала Явдоха. — Чи ж я що лихе вкоїла? Ходи до нас і погостюємо, як це водиться в людей, пана дяка. Не уймай мені моєї порядности!
— То це ти порядна, скурва дочко! — гримнув з-за дверей чорний голос. — Чоловіка нема, а ти любаса розгощуєш!
— Не ображай мене, Іване, бо тіпун тобі сяде на язика! — суворо сказала Явдоха. — Чи застав мене за любасним ділом, що невшетечність мені приписуєш?
За дверима запала глибока мовчанка.
— Може, якось утечу? — шепнув дяк.
— Отам комірчина, — тицьнула Явдоха, — а в ній віконце… Ну, чого ти мовчиш, довбне? — скрикнула голосно. — Не прикликала пана дяка, він сам прийшов, ще й пляшчину приніс, щоб із тобою розмовитися. Бо сам казав: чого це пан дяк до нас не приходить? Казав?
— Казав, — бовкнув із-за дверей Іван.
І поки велася та балачка, дяк Григорій Комарницький, в якому не тільки прокинувся, а й тарабанив об ґрати грудей заєць, навпшиньках перейшов покоя, а коли озвався голос Пошивайла, відчинив двері, боячись, що вони зариплять, але ці двері виявилися змащені, можливо, не він один ними ходив, і дяк із полегшеним зітханням уступив досередини — комірчина була залита срібним місячним сяйвом.
Явдошина ж балачка за його спиною тривала.
— Казав, казав, телепню! — вискуче гукнула Явдоха. — А коли пан дяк до нас прийшли, то як його зустрів? Казна-що вичворяєш!
— Але ж прийшов, коли мене не було, — м'якше відказав пономар.
— Та чи знав, що тебе нема? — крикнула Явдоха. — Як зайшов, так і сказав: хотів ближче з тобою зазнатися. А ти як немисленнии накрив його, наче мішком.
— Гостила ж його? — гукнув із-за дверей голос.
— Гостила, — різко відказала Явдоха. — Бо коли люди приходять до мене в дім, гощу, а не так як ти, одоробло нещасне, їх окрикуєш!
І знову-таки, поки велася ота балачка, пан дяк Григорій Комарницький спробував, чи й справді відчиняється віконце в комірку. Виявилося, що так; можливо, відчинялося не раз при подібній оказії. Тож дяк скрушно зітхнув удруге, але зміркував, що в жупані крізь те вікно не пролізе, а ще, чого доброго, порве. Тому зняв жупанця і викинув назовні, і тільки тоді, хекнувши і підстрибнувши, просунув у віконце голову і почав не так вилазити, як викорчовуватися з тієї хати, але на перешкоді стало те, що надто наївся. Коли б не це, то він легко б у віконце проліз і накивав би п'ятами, а втікати вмів, хоч і не завжди щасливо. Але на перепоні став живіт, набитий їжею по зав'язку, який зробився ніби казанок, тобто чимось подібним до Пошивайлової голови, або ж бубон, отож той бубонець і заклинився у проймі. Холодний піт почав литися з голови Комарницького, скрапуючи у срібну пітьму, бо одне діло, коли чоловік застане вдома бенкетника, а інше, коли люди зловлять застрялого у вікні любаса — тоді відбрехатися, що тільки гостив у цьому домі, аж ніяк не вдасться. І він закректав і засопів, і сіяв холодний піт у холодну траву. І вибалушував очі, але не міг продертися ані вперед, ані назад, аж тихо зойкнув, і цей зойк почула з покою Явдоха, миттю зметикувала, що сталося, скочила до комірчини, схопила дяка за ноги і почала втягувати назад, переконавшись, що виштовхнути його з хати не вдасться. І це було як у казці про ріпку, одне тільки, що ріпкою був живий чоловік, але в казках завжди вживаються алегорії, отож вони, зрештою, як у казці про ріпку, й попадали, а може, і їм допомогла якась таємнича миша цієї ночі.
— Ідіть, пане дяче, й сідайте до столу, бо вам звідси втекти не вдасться, — зашипіла Явдоха Комарницькому на вухо.
— Чого це ти замовкла, скурва дочко! — загорлав за дверима пономар, очевидячки взявши підозру, чи не займаються зачинені любасним ділом.
— Замовкла, бо хотіла, щоб до твоєї дурної голови дійшло те, Що сказала, — мовила гостро Явдоха, коли дяк знову всівся до столу. — Гостила я чоловіка, якого й сам готувався закликати в наш дім, а ти роз'їжився, як їжачисько, розперезався, як баба, накинувся на мене, безневинну, з мокрим рядном, до ладу не розпитавшись, нікчемо ти, телепню, дурню і нетудисвіте! — при цьому що довше Явдоха говорила, то більше її голос переходив у верещання.