Саме через це Дум і дістав своє друге ім'я,—оте, що було перед Думом. Герман Кіш розповідав, як раніше той пароплав чотири рази на рік піднімався нашою річкою і як плем'я сходилося до води, ставало там табором і чекало, щоб побачити, як пропливатиме пароплав, і що той білий, котрий наказував пароплаву куди плисти, звався Девід Колікот. Отож, розповівши Кошеві та моєму батькові, що він збирається до Нью-Орлеана, Дум додав:
— І ще одн4 вам скажу. Віднині мене звати не Ікемотубе, а Девід Колікот. І колись я теж матиму пароплав.
Отакий був чоловік той Дум, казав Герман Кіш.
А через сім років він прислав їм списану паличку, і Герман Кіш та мій батько взяли воза й поїхали на Велику Річку зустрічати Дума, і Дум зійшов з пароплава з шістьма чорними.
— Я виграв їх на пароплаві,—сказав Дум.—Ви з Раковим Бродом,—ім'я мого батька було Рачачий Брід, але звичайно на нього казали Раків Брід,— можете поділити їх між собою.
— Мені вони не потрібні,—відповів мій батько.
— Тоді хай Герман візьме їх усіх,—сказав Дум.
— Мені вони теж не потрібні,— відмовився і Герман Кіш.
— То гаразд,— сказав Дум.
Тоді Герман Кіш запитав Дума, чи його й досі звати Девід Колікот. Але Дум наче й не почув, а мовою білих людей звелів щось одному з чорних і той запалив сосновий цурпалок. Тоді, казав Герман Кіш, вони побачили, як Дум дістав зі скриньки щеня, скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, що була у нього в коробочці, аж це раптом озвався мій батько:
— Ти, здається, хотів, щоб ми з Германом поділили між собою цих чорних.
Тоді, казав Герман Кіш, він помітив, що серед тих чорних є одна жінка.
— Вони ж вам з Германом не потрібні,—сказав Дум.
— Я зразу не подумав. Я візьму свою половину, але щоб із жінкою. А Герман хай забира решту трьох.
— Мені вони не потрібні,— відмовився Кіш.
— То можеш узяти чотирьох,—сказав батько.— Я візьму жінку і одного чорного.
— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.
— То я візьму саму жінку,— сказав батько,— а ти можеш узяти решту п'ятьох.
— Мені вони не потрібні,— знов відмовився Кіш.
— Не потрібні вони й тобі,— сказав тоді Дум батькові.— Ти ж сам відмовився.
І тоді, розповідав Герман Кіш, те щеня впало мертве.
— То як же все-таки тепер тебе звати? — звернувся він до Дума.
— Тепер мене звати Дум,— відповів той.— Це ім'я мені дав один французький начальник у Нью-Орле-ані. По-французькому воно вимовляється Дуом, а по-нашому — Дум.
— А що воно означає? — поцікавився Кіш. Дум подивився на нього хвилинку.
— Воно означає Чоловік,— відповів він.
Герман Кіш розповідав, що вони тоді подумали собі про це. Вони всі стояли в темряві, решта щенят, котрих Дум не займав, вовтузились і скавуліли в скриньці, а світло від соснового цурпалка вихоплювало з темряви очі шістьох чорних, роззолочений плащ Дума та здохле щеня.
— Ти не можеш бути Чоловіком,— сказав Кіш.—Ти тільки син його сестри. А в Чоловіка ще є брат і син.
— Авжеж,—відповів Д^ум.— Але якби я став Чоловіком, то дав би Раковому Бродові оцих чорних. І Гер-манові щось би дав. На кожного чорного, що мав би Раків Брід, я б дав Германові коня, якби був Чоловіком.
— Раків Брід хоче тільки цю жінку,— озвався Кіш.
— Все одно я дав би Германові шістьох коней,— сказав Дум.— Чи, може, той, хто тепер Чоловіком, уже дав Германові коня?
— Ні,— відповів Герман Кіш,— Дух мій і досі ходить пішки.
Три дні добувалися вони до селища. На ніч ставали табором. Герман Кіш казав, що дорогою вони не розмовляли.
Нарешті вони прибули. Той, хто був Чоловіком у селищі, не дуже зрадів, коли побачив Дума, дарма що Дум привіз цукерок його синові. Для кожного з рідні у Дума був якийсь подарунок, навіть для Чоловікового брата. Чоловіків брат жив самотою в хижці над річкою, звався він Не Завжди Сплюх. Іноді люди племені приносили йому харчів, але здебільшого ніхто його не бачив. Герман Кіш розповідав, як він і мій батько пішли з Думом провідати його. То було ввечері, і Дум звелів Кошеві зачинити двері. Тоді Дум узяв від батька одне щеня, посадив на підлозі й скачав кульку з хліба та нью-орлеанської солі, щоб Не Завжди Сплюх побачив, як вона діє. Герман Кіш розповідав, що коли вони виходили, Не Завжди Сплюх запалив паличку і з головою загорнувся в укривало.
То було першого ж вечора, коли повернувся Дум. Другого дня, розповідав Герман Кіш, Чоловік почав якось дивно поводитись, коли надійшла пора їсти, і помер ще до того, як прибув знахар і запалив свої палички. Коли Носій Верби пішов по Чоловікового сина, щоб він став Чоловіком, виявилося, що й той повівся якось дивно і теж номер.
— Тепер Не Завжди Сплюх повинен бути Чоловіком,— сказав батько.
Тоді Носій Верби пішов по Не Завжди Сплюха, щоб він став Чоловіком. Але невдовзі Носій і повернувся.
— Не Завжди Снлюх не хоче бути Чоловіком,— пояснив Носій Верби.—Він сидить у себе в хижці і з головою загорнувся в укривало.
— Тоді Ікемотубе повинен бути Чоловіком,—сказав батько.
Отак Дум і став Чоловіком. Але, розповідав Герман Кіш, батьковому духові не полеппало. Кіш, однак, порадив батькові поки що не докучати Думові.
— Я ж і досі ходжу пішки,—зауважив він.
— Та хіба твій клопіт рівня моєму! — заперечив батько.
Батько таки пішов до Дума, ще коли Чоловік і син його тільки мали зійти в землю і поминки та кінні перегони ще не скінчилися.
— Яку це тобі жінку? — перепитав Дум.
— Ти ж обіцяв, коли станеш Чоловіком,—пояснив батько.
Дум тоді подивився на батька, але батько, казав Герман Кіш, не дивився на Дума.
— Здається, ти не довіряєш мені,— промовив Дум. Батько, казав Герман Кіш, не дивився на Дума.— Здається, ти ще й досі гадаєш, ніби те щеня було хворе,— додав Дум.— Подумай над цим.
Герман Кіш казав, що батько почав думати.
— То як ти тепер думаєш? — спитав Дум.
Але батько, казав Герман Кіш, усе не дивився на Дума.
— Я думаю, щеня було здорове,— відповів батько.
III
Нарешті поминки та кінні перегони скінчилися, Чоловік із сином зійшли в землю, і тоді Дум сказав:
— Завтра підемо по той пароплав.
Герман Кіш розповідав, що, ставши Чоловіком, Дум раз у раз заводив мову про пароплав та про те, що будинок ватага не досить просторий. І ось одного вечора Дум сказав: