Може, це сталося так тому, що колись Мегре теж мріяв — хоч і марно! — мати молитовник з позолотою по обрізу, з текстом не лише звичайної меси, а й усіх відправ, на двох колонках — по-латині і французькою мовою.
* * *
— О котрій годині ви прийдете снідати?
— Не знаю.
Мегре хотів був уже піднятися до своєї кімнати, щоб роздивитися молитовник, але згадка про дах, звідки крізь усі щілини струмить холод, спонукала його віддати перевагу прогулянці по дорозі.
І, неквапно рушивши до замка, він розгорнув книгу, на обкладинці якої був герб де Сен-Ф'якрів. Точніше, він не розгорнув її — вона розгорнулася сама, у тому місці, де між двома аркушами лежав якийсь папірець.
Сторінка 221. Молитва після причастя.
А там була вирізка, власне, клапоть газети, дуже погано віддрукований.
"ПАРИЖ. 1 листопада. Трагічне самогубство сталося сьогодні вранці в квартирі на вулиці Міроменіль, де вже багато років живуть граф де Сен-Ф'якр і його подруга, росіянка неї ім'я Марія В…
Сказавши своїй подрузі, що йому соромно за скандал, спричинений одним із членів його сім'ї, граф пустив собі з браунінга кулю в голову й за кілька хвилин помер, не приходячи до пам'яті.
Нам здається, що тут мала місце надзвичайно тяжка сімейна драма, де дійова особа, про яку йшлося вище, не хто інший, як мати самогубця".
На дорозі ґелґотіла гуска. Вона простягала до Мегре роззявлений від гніву дзьоб. Гучно вдарили дзвони, і натовп, поволі човгаючи ногами, поплив з маленької церкви, звідки тягнуло ладаном і чадом свічок.
Мегре сховав у кишеню пальта молитовник, хоч той був завеликий і віддував кишеню, і зупинився, щоб роздивитися цей страшний клапоть паперу.
Ось воно, знаряддя злочину! Клапоть газети, сім на п'ять сантиметрів!
Графиня де Сен-Ф'якр приїхала на першу месу, стала навколішки в місці, що вже протягом двох століть було відведене для її родини, причастилася. Це легко було передбачити. Потім розгорнула молитовник, щоб прочитати "Молитву після причастя".
Отут її й лучила ця зброя!
Мегре на всі боки крутив клапоть паперу. Щось йому в ньому не подобалося. Нарешті він придивився до літер і дійшов висновку, що текст віддруковано не на ротаційній машині, як належить справжній газеті.
Це, очевидно, не звичайний відбиток, зроблений просто з лінотипного набору. Доказом цього була наявність на звороті аркуша точнісінько того ж таки тексту.
Хтось вирішив не вдаватися до тонкощів або просто не мав часу. Зрештою, чи мала графиня на думці роздивлятися цей папірець? Чи не вмерла вона одразу ж — із хвилювання, обурення, сорому, горя?
Обличчя Метре було страшне. Він-бо ніколи ще не бачив такого підступного і водночас такого хитрого злочину.
Та ще й убивця додумався попередити поліцію!
А якщо припустити, що молитовник міг пропасти..
Так, саме так! Молитовник не повинен був знайтися! І тоді неможливо було б говорити про злочин, звинувачувати когось у ньому! Просто графиня померла від розриву серця!
Мегре круто повернув назад. У корчмі всі говорили про нього й про молитовник.
— Скажіть, де живе малий Ернест?
— На головній вулиці, четвертий будинок після бакалійної крамнички.
Мегре подався туди. Злиденна халупа. Портрети чоловіка й жінки на стіні, обабіч буфета. Жінка вже перевдягнулася й поралася на кухні, де пахло печенею з яловичини.
— А де хлопчина?
— Перевдягається. Не вистачало тільки, щоб забруднив святковий костюм… Ви ж бачили, як я його провчила!.. Дитина не має перед очима доброго прикладу і… — Жінка відчинила двері й гукнула: — Ходи-но сюди, песиголовцю!
На порозі несміливо став хлопчисько в кальсонах.
— Хай одягнеться, — сказав Мегре. — Я поговорю з ним потім…
Жінка поралася біля плити, готуючи сніданок. Чоловік, певно, був у корчмі, де зараз зібралося товариство, щоб випити по одному-два аперитиви заради неділі.
Двері нарешті розчинилася, і зайшов похнюплений Ернест у своєму буденному вбранні, в штанях з задовгими холошами.
— Ходімо трохи погуляємо…
— То ви хочете… — сплеснула руками жінка. — Тоді.. Ернесте, йди-но швиденько одягни святковий костюм..
— Не варто, мадам… Ходімо, мій юний добродію.
Вулиця була безлюдна. Усе життя цього ранку зосередилося на майдані, на цвинтарі, в Марі Татен.
— Завтра я подарую тобі ще грубішого молитовника, з червоними заголовними літерами кожної строфи…
Хлопчина отетерів. Виходить, комісар знає про молитовники з гарними червоними літерами, такі, як лежать на вівтарі у кюре?
— Тільки тобі доведеться чесно розповісти мені, де ти взяв оцей! Я тебе не лаятиму…
Мегре цікаво було спостерігати, як у хлопчика прокидається споконвічна селянська підозріливість. Він мовчав.
— Чи не на ослінчику ти знайшов його?
Мовчанка. На щоках у хлопчика й навколо носа рясніли веснянки. Він стискував свої м'ясисті губи, щоб не тремтіли.
— Ти хіба не віриш, що я твій справжній друг?
— Так… Ви дали мамі двадцять франків…
— Отже?..
Але хлопчик сказав іще не все.
— Коли ми прийшли додому, мати сказала, що вдарила мене про людське око, і дала п'ятдесят сантимів…
Ти ба! Воно таки знає, що робить, оце дитя! Цікаво, які думки зріють у його голові?
— А сторож що?
— Він не сказав нічого…
— Хто взяв з ослінчика молитовник?
— Не знаю…
— А ти де його знайшов?
— Під моєю накидкою, в ризниці. Я вже йшов снідати до панотця. Та забув свою хустинку… А коли підняв накидку, там було щось тверде…
— А сторож був там?
— Він був у церкві, гасив свічки… А знаєте, оті молитовники з червоними літерами, дуже дорогі…
Отже, хтось узяв молитовник з ослінчика, швиденько сховав його в ризниці, під накидкою служки, маючи на думці, очевидно, потім прийти по нього!
— Ти розгортав його?
— Ні, не встиг… Боявся проґавити своє рідке яйце… Бо ж у неділю…
— Знаю…
Ернест здивувався, звідки цей пан із міста може знати, що в неділю на сніданок у священика дають рідке яйце й варення…
— Іди собі…
— То правда, що я матиму…
— Молитовник? Авжеж… Завтра. До побачення, мій хлопче.
Мегре подав йому руку, хлоп'я мить вагалося, а тоді потиснуло її.
— Я добре знаю, що ви жартуєте, — сказав він сам до себе, ідучи додому.
Отже, тут ішлося про потрійний злочин: хтось набрав або доручив набрати замітку на лінотипі, який можна знайти лише в друкарні газети або великого видавництва.