— Мені сказали… Я був на полюванні… Але до чого тут поліція?
Він був невисокий на зріст, кремезний, шпакуватий, обличчя вкрило безліч тонких і глибоких зморщок, а очі його сторожко ховалися під кошлатими бровами.
— Мені сказали, що її серце…
— Куди ви йдете!
— Не можу ж увійти до замка в цих брудних чоботях, з рушницею…
З його ягдташа звішувалась голівка кроля. Мегре оглянув будинок, до якого вони прямували.
— Он як! Кухню перебудували…
Управитель підозріливо, з недовірою подивився на комісара.
— Адже минуло добрих п'ятнадцять років! — буркнув він.
— Як ваше прізвище?
— Готьє. Це правда, буцімто пан граф приїхав тоді, коли…
Він говорив якось невпевнено, стримано. І не запрошував Мегре до себе. Готьє рушив до дверей сам.
Проте комісара це не спинило, він увійшов за ним до будинку, повернув праворуч, до їдальні, де пахло бісквітами і старим марком[5], і сказав:
— Залишіться на хвильку, пане Готьє. Вам однаково нема там чого робити, а мені треба про дещо вас розпитати…
— Мерщій! — долинув з кухні жіночий голос. — Це просто жахливо…
Мегре помацав дубовий стіл, оздоблений різьбленими левами. Стіл був той самий. Його продали новому управителеві після смерті батька.
— Може, вип'єте чарку?
Готьє довго вибирав у буфеті, чим почастувати гостя, мабуть, щоб відтягти розмову.
— Що ви думаєте про пана Жана? Як його прізвище?..
— Метейє… Досить пристойна родина з міста Бурж…
— Він дорого коштував графині?
Готьє наливав горілку в чарки і вперто мовчав.
— Що він робив у замку? Мені здається, що як управитель усі справи ведете ви!
— Так!
— Отже?..
— Він не робив нічого… Написав кілька особистих листів… Спочатку вдавав, ніби допомагає пані графині заробляти гроші, завдяки своїй обізнаності з фінансовою справою… Купив якісь цінні папери, та їхній курс упав за кілька місяців… Але він запевняв, що поверне все, і навіть з лихвою, завдяки новому способові фотографування, винайденому одним з його приятелів… Це обійшлося пані графині в добру сотню тисяч франків, після чого приятель зник. Нарешті, до всього цього, була ще комедія з відтворенням кліше… Я в цьому нічого не тямлю… Щось схоже на фотогравюру чи геліогравюру, але набагато дешевше…
— Я бачу, Жан Метейє не дармував!
— Багато галасу даремно… Такий його стиль. Він писав статті до "Журналь де Мулен", і їх друкували з поваги до пані графині… Там він і робив досліди із своїми кліше, а директор не насмілювався вигнати його… За ваше здоров'я!.. Чи не сталося чого між ним і паном графом? — занепокоївся він раптом.
— Ні.
— Мені здається, що ви марно приїхали сюди. В цьому не було жодної потреби, коли йдеться про серцеву хворобу…
Найгірше було те, що Мегре ніяк не вдавалося перехопити управителів погляд. Той витер вуса й пішов до сусідньої кімнати.
— Дозвольте мені перевдягнутися… Я збирався піти до великої меси, але тепер…
— Ми ще побачимося! — сказав Мегре і вийшов. Зачиняючи за собою двері, він почув голос жінки, якої не бачив:
— Хто це приходив?
Двір було вимощено піщаними плитами, колись тут був майданчик, де Мегре ганяв важкі кулі.
* * *
По-святковому вдягнені люди юрмилися на майдані, з церкви долинав хоровий спів у супроводі органа… Діти, вбрані по-святковому, не пустували, як завжди. Один за одним усі витягали з кишень хустинки, бо у всіх, були червоні носи, й голосно сякалися.
До Мегре долітали уривки розмов:
— Це агент паризької поліції…
— Певно, приїхав до Матьє — у нього кілька днів тому здохла корова…
Якийсь тутешній чепурун з червоною квіткою в петельці блакитного саржевого піджака, чисто вмитий, з напомадженим волоссям, наважився зачепити комісара:
— Вас просили зайти до Татен. Там стався витік газу[6]…
Він штовхнув ліктем своїх приятелів, ледве стримуючи сміх, а коли відвернувся, Мегре почув його регіт.
А втім, він був недалекий від істини. У Марі Татен тютюновий дим стояв коромислом. Палили люльку за люлькою. Якась селянська родина, зайнявши великий стіл, розклала на ньому привезену з дому їжу й запивала її кавою з великих чашок. Батько родини різав суху ковбасу складаним ножиком.
Молоді пили лимонад, старші — марк. Марі Татен сновигала сюди-туди.
Угледівши комісара, в кутку підвелась якась жінка, ступнула йому назустріч, спинилася й облизала губи. Рука її лежала на плечі хлопчиська. Мегре одразу ж упізнав його руду чуприну.
— Це ви пан комісар?
Усі повернули голови в їхній бік.
— Хочу сказати вам, пане комісаре, що наша родина завжди мала добру репутацію! Хоч ми й бідні… Розумієте? І коли я побачила, що Ернест…
Хлопець був блідий як крейда і втупився кудись перед себе, нітрохи не хвилюючись.
— То це ти узяв молитовника? — запитав Мегре, схилившись до нього.
Хлопець похнюпився й мовчки поглядав спідлоба.
— Відповідай панові комісару…
Та хлопчина затято мовчав. Мати дала йому ляпаса, від якого лишився червоний слід на лівій щоці, очі зволожилися, губи здригнулися. Але він не промовив ані словечка.
— Ти відповідатимеш чи ні, лихо ти моє? — вигукнула мати й звернулася до Мегре: — Отакі нині діти! Вже не один місяць плаче, щоб я купила йому молитовник! Товстий, як у кюре! Як можна таке собі уявити?.. Отже, коли мені розповіли про молитовник пані графині, я одразу ж подумала… А потім мене здивувало, що він прийшов додому між другою й третьою месами, бо ж звичайно він снідає у священика… Тоді я пішла до кімнати й знайшла он що під матрацом…
І вдруге материна рука ляснула сина по щоці, але він знову навіть не ворухнувся, щоб захиститися.
— У його літа я не вміла читати, це так! Але все ж таки я ніколи не падала так низько, щоб красти книгу…
У корчмі запанувала врочиста тиша. Мегре узяв молитовника з її рук.
— Дякую, мадам…
Він іще не встиг роздивитися його як слід. Хотів уже був піти до свого столу, та вона затримала його:
— Пане комісаре…
Жінка, певно, почувала себе ніяково.
— Мені сказали, що обіцяно винагороду… Я кажу про це не тому, що Ернест…
Мегре дав їй двадцять франків, які вона дбайливо сховала в торбинку, а відтак вхопила сина за руку й потягла його до дверей, примовляючи:
— Ач, бузувір, ну стривай, от прийдемо додому, я тобі покажу…
Очі Мегре зустрілися з очима хлопчика. Це тривало всього кілька секунд. Проте вони встигли порозумітися і навіть відчути себе друзями.