І без усякого зв'язку, таким самим легковажним тоном.
— Убивця зараз їстиме курча "напівжалоба", так само як усі!
Рука дворецького літала над гостями. Управителів голос промовив з удаваним смутком:
— О, пане граф!..
— Так, так! А що ж тут дивного? Убивця тут, це безперечно. Проте нехай це не псує вам апетит, пане кюре! Мертве тіло теж у цьому будинку, і це не заважає нам їсти… Трохи вина панові кюре, Альбере!..
Чиясь нога знову зачепила носок Мегре. Він упустив серветку, нахилився під стіл, та було вже пізно. Коли він підняв голову, граф говорив, не випускаючи з рук виделки.
— Щойно я згадав Вальтера Скотта, маючи на увазі атмосферу, яка панує в цій кімнаті, але не лише через це, а головне тому, що тут убивця… Зрештою, якщо подумати, це, так би мовити, не що інше, як жалобна всеношна… Похорон відбудеться завтра вранці, і, можливо, до того мине розлучимося… Пан Метейє принаймні має ту заслугу, що заповнив льох добірним віскі.
Тут Мегре спробував пригадати, скільки випив Сен-Ф'якр. В усякому разі менше за адвоката, який заволав:
— Чудово! Просто чудово! Адже не випадково мій клієнт — онук виноробів, а тому…
— То ж я казав… — втрутився граф. — Що саме я казав?.. Ага!.. Так!.. Налийте панові кюре, Альбере… Отже, я казав, що, оскільки вбивця тут, інші виступають у ролі суддів… Саме тому наше зібрання нагадує сцену з роману Вальтера Скотта… Завважте собі, що, по суті, вбивця, про якого йдеться, нічим не ризикує. Адже це правда, комісаре?… Бо ж це не злочин — покласти до молитовника якийсь аркуш паперу… До речі, докторе… Коли був останній приступ у матінки?..
Лікар витер губи й похмуро озирнувся.
— Три місяці тому, коли ви телеграфували з Берліна, що лежите хворий у номері якогось готелю і що…
— Я вимагав грошенят! Он воно як!
— Я сказав тоді, що новий удар буде останнім.
— І саме тому… Подумайте… Хто про це знав? Жан Метейє, звичайно… Я теж, звичайно!.. Татусь Готьє, який є майже член сім'ї, а також і ви, панотче…
Він вихилив повну чарку віскі й скривився:
— Це все до того, що за законом логіки майже всіх нас можна розглядати як евентуальних злочинців… Якщо це вас розважить…
Можна було подумати, що він навмисне підшукував дошкульні слова!
— … якщо це вас розважить, ми розглянемо по черзі кожний окремий випадок… Почнемо з пана кюре… Чи мав він вигоду від смерті моєї матері?.. Зараз ви побачите, що відповідь не така проста, як здається на перший погляд… Облишмо питання про гроші…
Священик важко дихав, не наважуючись підвести голову.
— Панотець ні на що не міг розраховувати… Проте він містик, апостол, майже святий… Він має чудну парафіянку, що своєю поведінкою всіх шокує… То вона перша поспішає до церкви, то робить усе, щоб скандалізувати цілий Сен-Ф'якр… Та ні, не робіть такої міни, Метейє… Адже тут усі чоловіки… Це, коли хочете знати, висока психологія… Панотець вірує так фанатично, що це могло б спонукати його на якусь крайність. Пригадаймо хоча б ті часи, коли спалювали на вогнищі грішників, щоб очистити їхні душі… Моя мати на месі… Вона щойно причастилася… Вона чиста від гріхів… Але ж незабаром вона знову може впасти в гріх і знову спричинити скандал… А якщо вона помре там, на своїй лаві, як свята…
— Але… — почав був священик, на очі йому набігли сльози, він змушений був триматися за стіл, щоб зберегти спокій.
— Дуже вас прошу, панотче… Ми займаємося психологією… Я просто хочу довести, що навіть найскромніших осіб можна запідозрити в найстрашніших злочинах… А от з доктором мені буде важче… Адже він не святий… його рятує і те, що він навіть не вчений… Інакше, якби він був учений, то міг би з допомогою клаптика паперу в молитовнику провадити експерименти над хворою, щоб визначити, наскільки міцне ще у неї серце…
Всі перестали жувати, збентежено поглядаючи один на одного. Лише дворецький мовчки доливав келихи, неквапно й незворушно.
— Ви всі похмурі, панове… Невже й справді інтелігентні люди не повинні зачіпати певні теми?.. Налийте нам, Альбере… Отже, ми облишимо доктора, бо не можемо розглядати його як вченого або дослідника… Його рятує його власна посередність…
Він тихо засміявся й повернувся до татуся Готьє.
— Черга за вами!.. Випадок складніший… Ми розглядаємо все це якомога абстрактніше, ви згодні?.. Тут два варіанти. По-перше, ви зразковий управитель, самовіддана людина, що присвятила все життя своїм господарям, замкові, де побачила світ… Ви не тут побачили світ, та це не має значення. У такому випадку ваше становище не зовсім ясне. Сен-Ф'якри мають лише одного спадкоємця чоловічої статі… І ось усе багатство поступово зникає з-під носа цього самого спадкоємця… Графиня поводиться, як божевільна… Хіба це не найслушніший час рятувати те, що лишилося?.. І все шляхетно, як у Вальтера Скотта, і ваше становище нагадує становище пана кюре… Але, по-друге, дещо суперечить цьому! Ви не є більше зразковим управителем, що народився в цьому замку… Ви негідник, який роками зловживав слабкістю господарів… Доводиться продавати ферми, і саме ви їх скуповуєте через підставних осіб… Заставні на землю теж потрапляють до ваших рук… Не сердьтеся, пане Готьє… Хіба кюре сердився?.. І все-таки я ще не скінчив… Ви вже майже повновладний володар замка…
— Пане граф!
— То ви не вмієте грати? Адже я сказав вам, що це гра! Ми граємо, якщо хочете, уявіть, що ми всі комісари, як ваш сусід… І ось настав час, коли графиня вже в безвихідному становищі, коли вже треба продавати все і коли можуть помітити, що саме вам вигідна вся ця ситуація… Отже, хіба не краще для самої графині вмерти, вмерти пристойно і тим самим врятуватися від злиднів?…
Тут він обернувся до дворецького, до тіні в тіні, демона з білими мов крейда руками:
— Альбере!.. Принесіть батьків револьвер… якщо він ще є…
Він налив собі і двом своїм сусідам, а потім простягнув пляшку Мегре.
— Ви не відмовитесь налити вашим сусідам?.. Ух! Гра триває… Але зачекаймо Альбера… Пане Метейє, ви не п'єте…
Почулося здавлене "спасибі".
— А ви, метре?
Адвокат відповів з повним ротом, язик у нього вже заплітався:
— Спасибі, спасибі! Я маю все, що треба… Скажіть-но, чи знаєте ви, що з вас вийшов би знаменитий прокурор?..