— Може, ви хочете зустрітися з директором? А втім, він не зможе сказати вам з цього приводу більше, ніж я…
* * *
Засвітилися ліхтарі. Рух на головній вулиці був майже як у великому місті. Перед усіма кав'ярнями вишикувалися довгі низки автомашин.
З'явилася процесія: два верблюди і слоненя, що несли на спинах полотняні афіші цирку шапіто. Цирк було розбито на площі Перемоги.
В одній із бакалійних крамничок Мегре помітив матір рудого хлопчиська; не випускаючи його руки" вона купувала консерви.
Трохи далі він мало не наштовхнувся на Метене і його адвоката, які йшли і сперечалися.
— … вони змушені заблокувати рахунок… — сказав адвокат.
Вони не помітили комісара й попростували до банку.
Хоч-не-хоч, а люди змушені зустрічатися один з одним десятки разів на головній вулиці завдовжки в півкілометра, де зосереджене все ділове життя.
Мегре пішов до друкарні газети "Журналь де Мулен". Кабінети журналістів виходили вікнами на вулицю. Фасад був з модерними вітринами, бетонний, з безліччю фотографій агентств і останніх новин, написаних синім олівцем від руки на довгих паперових стрічках.
"Маньчжурія. Агентство Гавас повідомляє, що…"
Але щоб потрапити до друкарні, треба було пройти крізь темний глухий кут. Орієнтуватись доводилося по гуркоту ротаційної машини. В напівпорожньому цеху біля високих мармурових талерів працювали люди в синіх блузах. У глибині видніла скляна будка з двома лінотипами; звідти долинало їхнє кулеметне цокотіння.
— Мені потрібен начальник цеху…
Довелося буквально кричати, бо машини гуркотіли, як грім. Від запаху фарби дерло в горлі. Маленький чоловічок у синій блузі, який вирівнював рядки набору в сталевій рамі, приклав до вуха руку.
— Ви начальник цеху?
— Метранпаж!
Мегре вийняв зі свого гаманця папірець із текстом, який спричинив трагедію в Сен-Ф'якрі. Чоловічок, поправляючи на носі окуляри в сталевій оправі, нерозуміюче подивився на папірець. "Якого біса йому від мене треба?" — напевно, думав він.
— Це зроблено у вас?
— Га?..
Повз них пробігали люди із стосами газет.
— Я питаю, чи це надруковано тут.
— Ходімо!
У дворі з розмовою пішло легше. Тут було холодію, але можна було принаймні розмовляти майже нормальним голосом.
— Що ви мене питали?
— Ви впізнаєте цей набір?
— Це латинський, кегль десять…
— Набрано у вас?
— Майже всі лінотипи мають комплект латинського шрифту.
— А є ще десь лінотип в Мулені, крім вашої друкарні?
— Ні… Є в Невері, в Буржі, Шатору, Отені та ще…
— У цьому відбитку ви не бачите нічого особливого?
— Його відбито вручну… Хтось хотів, аби повірили, буцімто це вирізка з газети, адже так?.. Мене якось теж просили зробити таку штуку, для жарту…
— Ага!
— Років п'ятнадцять тому, не менше… Тоді ще ми набирали газету вручну…
— А папір не дозволяє вам зробити якийсь висновок?
— Майже всі провінціальні газети користуються папером одного й того ж постачальника. Це німецький папір… Перепрошую, мені саме треба закінчити верстку н'єврського видання…
— Ви знаєте Жана Метейє?
Чоловік знизав плечима.
— Якої ви про нього думки?
— Якщо його послухати, то він краще за нас знає наше ремество. Він трохи несповна розуму… Йому дозволяють копирсатися в цеху через графиню, бо вона приятелька нашого патрона…
— Він уміє користуватися лінотипом?
— Гм!.. Принаймні він так каже!..
— А скажіть, він міг би набрати цей уривок?
— Якби мав вільних дві години, а то й більше… І якби він по десять разів набирав кожен рядок…
— Чи сідав він останнім часом за лінотип?
— А звідки ж мені знати? То він прийшов, то пішов собі. Він виводить нас усіх із терпіння своїм базіканням про новий спосіб виготовлення кліше… Пробачте… Поїзд не чекатиме… А моя полоса ще не доверстана…
Наполягати не було рації. Мегре хотів був знову, вернутися до цеху, але потім передумав. У цих людей була розписана кожна хвилина. Всі були зайняті своєю справою.
Йому пощастило, однак, зав'язати розмову з учнем, що скручував цигарку.
— Що роблять із свинцевими рядками, коли вони відслужили своє?
— Їх пускають на переплавку.
— Як часто це робиться?
— Що два дні… Он, бачте, у кутку стоїть піч… Обережно, вона гаряча…
Мегре вийшов на вулицю, почуваючи себе трохи стомленим, а трохи розчарованим. Щойно смеркло. Від холоду, здавалося, на вулиці було світло, світліше, ніж звичайно в таку пору. Перед крамницею готового одягу походжав продавець, тупцюючи ногами і сякаючись у хустку. Він зупиняв перехожих:
— Зимове пальто!.. Чудовий англійський драп по ціні від двохсот франків… Заходьте! Це вас ні до чого не зобов'язує…
А трохи далі, перед "Кафе де Парі", звідки долинав цокіт більярдних куль, Мегре побачив жовту машину графа де Сен-Ф'якра.
Він увійшов до кафе, роздивився довкола і, не знайшовши графа, сів. Це було досить пристойне кафе. На естраді троє музикантів настроювали свої інструменти. Перш ніж виконати чергову пісеньку, вони складали і виставляли її порядковий номер з трьох прямокутників із зазначеною на кожному цифрою.
У телефонній кабіні хтось розмовляв по телефону.
— Пива! — наказав Мегре гарсонові.
— Світлого чи темного?
Комісар не відповів, бо саме прислухався до голосу того, хто був у телефонній кабіні, але марно — він нічого не розібрав. Незабаром Сен-Ф'якр вийшов звідти, і касирка запитала його:
— Скільки разів ви дзвонили?
— Тричі.
— До Парижа, так?.. Тричі по вісім — двадцять чотири…
Граф побачив Мегре, зовсім невимушено підійшов до нього і сів поруч.
— Ви мені не казали, що збираєтесь до Мулена! Я б підвіз вас на своїй машині… Щоправда, вона відкрита, а в таку погоду, як зараз…
— Ви телефонували Марії Васильєвій?
— Ні! Я не бачу підстав приховувати від вас правду… Мені теж пива, гарсоне… Або краще ні! Чогось гарячого… ґроґу… Я телефонував такому собі панові Вольфу… Якщо ви його й не знаєте, то його знають інші там у вас на набережній Орфевр… Лихвар, якщо хочете знати. Я кілька разів удавався до його послуг… Оце теж спробував…
Мегре зацікавлено глянув на нього.
— Ви просили в нього грошей?
— За будь-який процент! І все одно він відмовив мені! Не дивіться так на мене! Сьогодні по обіді я був у банку…
— О котрій годині?
— Близько третьої… Звідти саме виходив молодий панок, якого ви знаєте, і його адвокат.