Все-таки я вирішив, що це було б аж надто відвертим вторгненням, тож я пересилив себе й відклав відвідування родини Кукук на завтра. До того ж я ще почувався не зовсім виспаним і подумав, що насьогодні мені краще обмежитись оглядом міста, тож після кави я вирушив на прогулянку. На площі перед готелем я взяв візника і звелів йому відвезти мене на Праса ду кумерсіу, де знаходився мій банк, що також звався "Банко ду кумерсіу"; там я мав намір узяти за своїм циркулярно-кредитним листом певну суму грошей, щоб оплатити рахунки готелю та на інші поточні витрати. Праса ду кумерсіу — величава і скорше тиха площа, яка однією своєю стороною виходить на гавань — глибоку бухту в гирлі річки Тежу, а з інших трьох сторін забудована аркадами й склепінчастими переходами, де розташовуються установи, митниці, головний поштамт, різні міністерства, а також операційні зали банку, в якому я був акредитований. У цьому банку мені довелося мати справу з чорнобородим респектабельним і дуже ввічливим паном. Він шанобливо прийняв мої документи, негайно зайнявся ними, швидко занотував щось у свої книги і з чемним поклоном вручив мені перо для підпису на бланку одержувача. І, правду кажучи, мені не було потреби коситися на підпис Лулу, що стояв під одним з документів, аби точнісінько відтворити його, з любов'ю і задоволенням накресливши своє гарне нове ім'я літерами, нахиленими на лівий бік і окресленими красивим овалом розчерку.
— Оригінальний підпис, — не втримавшись, зауважив чиновник.
Я посміхнувся і знизав плечима.
— У певному сенсі дістався мені в спадок, — у моєму тоні прозвучало ніби вибачення. — Так підписується вже не одне покоління де Веноста.
Він шанобливо схилив голову, а я вийшов з банку, з гаманцем, щільно напханим грошима.
Звідти я подався на поштамт і відправив додому, в замок Монрефюж, депешу такого змісту: "Шлю тисячу привітів і повідомляю про своє благополучне прибуття сюди, в "Савой палас". Повен вражень, про які сподіваюся дуже скоро розповісти в листі. Можу вже повідомити про певну зміну в моїх думках, які не завжди йшли в правильному напрямку. Ваш вдячний Лулу". Віддавши данину синівській шанобливості, я пройшов під аркою чи пак тріумфальними воротами, спорудженим на Ринковій площі, навпроти виходу до гавані, й опинився на одній з ошатних вулиць міста — руа Аугушта, де мені належало виконати один великосвітський обов'язок. "Певна річ, — думав я, — буде цілком доречно й у дусі моїх батьків, якщо я завітаю до люксембурзького посольства, розташованого на цій самій вулиці, в бельетажі дуже солідного прибуткового дому". Так я і вчинив. Не питаючи, чи приймає зараз дипломатичний представник моєї вітчизни, такий собі пан де Гюон, або його дружина, я просто вручив лакею, що відкрив мені двері, дві картки, написавши на одній з них свою адресу. У цього лакея, людини вже літньої, було кучеряве сиве волосся, сережки у вухах, товсті губи й меланхолійний тваринний погляд, який не тільки навів мене на роздуми про змішану кров, що тече в його жилах, але й привернув мою симпатію. На прощання я привітніше, ніж належить, кивнув нащадкові епохи колоніального процвітання й всесвітньої монополії на прянощі.
Коли я знову вийшов на руа Аугушта, то рушив цією жвавою й метушливою вулицею угору, до площі, яку портьє в готелі відрекомендував мені як одну з найпрекрасніших, — Праса де Дон Педро Куарту або, по-народному, — О Русіу. Для більшої наочности мушу зауважити, що Лісабон обрамлений пагорбами, часом досить високими, на яких справа й зліва видніються прямолінійні вулиці нового міста й білі особняки аристократичних передмість. Я знав, що десь там, у вищих сферах, знаходиться й будинок професора Кукука, і раз по раз позирав угору ще й навіть запитав одного поліцейського (я завжди любив поговорити з поліцейськими), скорше жестами, ніж слова ми, де знаходиться руа Жоао де Кастільйо, яка значилася на картці Кукука. Він і справді показав мені рукою на ці білі вілли й своєю мовою, для мене настільки ж незрозумілою, як і та, яку я чув уві сні, пробелькотів щось про трамвай, канатну дорогу й мулів, мабуть, прикидаючи, як мені краще туди дістатися. Я подякував йому французькою за ці відомості, наразі для мене ще не настільки невідкладні, тоді як він віддав мені честь, приклавши руку до свого тропічного шолома на знак закінчення цієї короткої, але дружньої і багатої жестами розмови. До чого ж приємно приймати такі виявлення шанобливости від одягненого в нехитрий, але барвистий мундир стража громадського порядку!
Мені хотілося б надати широкого значення цьому моєму вигукові, зауваживши, що справді щасливою є та людина, яку добра фея з колиски нагородила неабиякою сприйнятливістю до приємного, навіть в найскромніших його проявах. Щоправда, з іншого боку, цей дар свідчить про підвищену чутливість, яка є протилежністю до глухоти, а, отже, приносить багато прикростей тому, хто нею наділений. І все ж я переконаний, що користь від радости життя, яку вона з собою приносить, переважує і жодним чином не робить таку чутливість вадою, якщо тут можна говорити про якісь вади; цей дар чутливости до найменшої, навіть найбуденнішої приємности й примушував мене завжди вважати ім'я Фелікс, до якого з такою гіркою іронією ставився хрещений Шіммельпрістер, моїм першим і справжнім ім'ям, ніби зумисно вигаданим для мене.
Наскільки правий був Кукук, коли вважав нервову допитливість до ще небачених людських спільнот головним інґредієнтом пристрасти до подорожей! Проходячи цією метушливою вулицею, я зі щирою симпатією дивився на чорнявих людей із жваво бігаючими очима, як у всіх жителів півдня, руками, які ілюстрували їхню мову, й всією душею прагнув вступити з ними в особистий контакт. Чудово знаючи назву площі, до якої прямував, я все таки вважав за можливе час від часу зупиняти кого-небудь з перехожих — байдуже, дитину, жінку, поважного пана чи простого матроса, — питаючи, як вона називається, і, поки вони мені відповідали незмінно ввічливо й прискіпливо, спостерігав за їхньою мімікою, вслухався в чужу мову, в дещо екзотичні гортанні голоси; потім ми з найкращими почуттями розходилися в різні боки. Далі я вкинув неймовірно велику милостиню в чашку сліпого — про цю сумну обставину сповіщала дощечка, що висіла у нього на грудях — той сидів на тротуарі, притулившись до стіни одного з будинків, окрім того я великодушно нагородив старого з медаллю на лацкані, але в рваних черевиках і без манишки, який звернувся до мене. У відповідь він виявив страшенне хвилювання, навіть пустив сльозу й уклонився мені з видом, який красномовніше за будь-які слова промовляв: я теж належав до вищих суспільних кіл, і ось до чого мене довели людські слабкості.