Такі думки, безперечно, ніколи не приходили в голову моєму сусідові, простакуватому Станкові, й уже тому наші приятельські стосунки не могли зміцнитися. Коли ми вешталися вулицями, він нічого не помічав, а я, мов з пташиного лету, бачив пишність цього міста, його нескінченні перспективи, неймовірну шляхетність і розкіш обрисів, і мені мимоволі згадувалося розслаблено щасливе: "Magnifique! Magnifique!"[98] — мого бідного батька, тільки но він заводив мову про Париж. Проте вголос я свого захоплення не висловлював, і тому Станко наврядчи усвідомлював різницю нашої душевної чутливости. Та все таки йому варто було б з часом зауважити, що наша дружба не стає міцнішою, що справжньої довірливости між нами не виникає й що пояснюється передовсім моєю вродженою замкненістю, потайливістю, наполегливою внутрішньою потребою в самоті, в дистанції, про що я вже говорив одного разу, й тут уже за будь-якого бажання я нічого не міг змінити: така була основна передумова моєї натури.
Інакше й бути не могло. Гнітюче почуття — не стільки горде, скільки, навпаки, продиктоване смиренним сприйняттям долі, що ти не такий, як усі — неминуче створює навколо тебе порожнечу, крижану огорожу, яка, можливо, тобі самому не приносить радости, розбиваючи всі заміри на дружбу й приятельські стосунки. Так було і зі Станком. Він з відкритою душею наблизився до мене, але незабаром переконався, що я хоч і ставлюся до нього терпимо, але платити йому тією ж монетою не в змозі. Так, одного разу, коли ми сиділи в бістро за склянкою вина, він повідав мені, що до свого приїзду до Парижа відбував у себе на батьківщині річне тюремне ув'язнення за якусь крадіжку зі зломом, причому "засипався" він не зі своєї вини, а внаслідок недолугости й глупства спільника. Я зі щирою спів чутливістю поставився до його розповіди, і жодного відбитку на моє до нього ставлення це несподіване зізнання не наклало. Але наступного разу він пішов далі, і я зрозумів, що його відвертість викликана певним розрахунком. Це мені, правду кажучи, вже не сподобалося. Він бачив у мені таланистого пройдисвіта, з яким варто попрацювати на пару, і через свою убогість не розібрався в тому, що я навряд чи народжений бути його поплічником, зробив мені пропозицію щодо якоїсь вілли в Неї[99], яку він нагледів і де ми удвох з легкістю й майже без жодного ризику могли провернути непогане дільце. Побачивши, що я ставлюся до його пропозиції з ухильною байдужістю, він розлютився й роздратовано запитав, навіщо мені забаглося корчити із себе чистоплюя, адже йому добре відомо, хто я такий. Оскільки я завжди зневажав людей, які гадали, ніби вони мене розкусили, то обмежився потиском плечей і зауважив, що, крім усього іншого, просто не бажаю цим займатися. У відповідь на це він назвав мене чи то дурнем, чи то ідіотом.
І хоча це непорозуміння між нами не призвело до негайного розриву, але наші стосунки з кожним днем ставали все холодніші й насамкінець самі собою розпалися, так що ми, аж ніяк не ставши ворогами, перестали разом проводити вільні вечори.
Розділ другий
Усю зиму я прослужив ліфтером, і, незважаючи на добре ставлення гостей готелю, які часто змінювалися, ця робота вже стала добряче мені надокучати. Я мав підстави побоюватися, що про мене просто забули і я до кінця своїх днів керуватиму підйомною машиною. Те, що я чув від Станка, мене не тішило, а змушувало ще більше хвилюватися. Він, зі свого боку, посилено клопотався про переведення на головну кухню, з двома великими печами й чотирма плитами, мріючи з часом піднятися якщо не до шефа, то хоча б до віце-шефа, який приймає замовлення від кельнерів і передає їх цілому загонові кухарів. Однак він і сам думав, що на таку кар'єру особливо розраховувати не доводиться, тому що тут намагаються вичавити всі соки з людини на тому місці, на яке вона зразу потрапила. Мені Станко теж пророкував, що я до кінця віку служитиму, хоч і не в статусі волонтера, але на тій самій посаді й бачитиму життя готелю тільки з кабіни ліфта.
Це мене якраз і лякало. Я відчував себе в'язнем ліфтової шахти, де мав спрямовувати вгору і вниз свою машину, в'язнем, якому ніколи не вдасться, — або хіба лише випадково, — побачити вишукані картини вищого світу під час файф-о-клок у великій залі, коли там звучить приглушена музика, декламатори й танцівниці у грецьких туніках розважають обраних гостей, які за вміло сервірованими столиками смакують золотистий напій, тістечка птифур та манюсінькі канапки, ледь стріпуючи долонями, щоб струсити крихти з пальців, і на застелених килимами царствених сходах, що ведуть до емпори, прикрашеної вазонами з квітами, де серед пальм, що здіймалися з мармурових ваз, оздоблених барельєфами, вітають один одного, заводять знайомства, з витонченими жестами й кивками, що мають засвідчувати неабиякий інтелект, обмінюються жартами й весело сміються. Як мені хотілося працювати там або, ще краще, подавати чай дамам у кімнаті для бриджу та обіди у великій залі, куди я спускав на ліфті чоловіків у фраках, що супроводжували своїх обсипаних діамантами дружин. Одне слово, я став неспокійний. Мені необхідно було розширити рамки свого існування, отримати більше можливостей спілкування з вищим світом. І справді, прихильна доля подарувала мені цю радість. Моє бажання звільнитися від вічного "вгору і вниз" і почати в новому вбранні нову діяльність, яка відкриває переді мною ширші обрії, збулося; на Великдень я обійняв посаду кельнера. Зараз розповім, як усе це сталося.
Наш метрдотель, такий собі мсьє Махачек, який у незмінно сяючій свіжій манишці з гідністю носив залою свій кулястий живіт, був особистістю досить помітною. Гладенько виголені жирові складки його місяцеподібного обличчя випромінювали сяйво. Чудово відпрацьованим рухом руки — догори й вдалину — цей володар столів запрошував гостей, що заходили, зайняти місця, а манера його самими лише кутиками рота вичитувати кельнера за якусь помилку або похибку була настільки ж стримана, як і в'їдлива. Отже, одного ранку, мабуть отримавши вказівку від дирекції, він велів мені з'явитися до нього в маленький кабінетик, що прилягав до розкішної зали.