Я опинився в чудовій залі з порфірними колонами та хорами, заповненій людьми; одні ходили залою з кінця в кінець, інші, вдягнені подорожньому, в тому числі й панії з тремтячими песиками на колінах, сиділи в глибоких кріслах, розставлених на килимах біля колон. Якийсь ліврейний молодик у пориві службової старанности спробував вихопити в мене валізку, але я відхилив його послуги й негайно вирушив праворуч, до стійки, за якою сидів портьє, пан зі стомленим холодним поглядом, в обшитому галуном сурдуті, який, очевидно, звик стягувати солідну данину з постояльців; трьома або чотирма мовами він давав довідки клієнтам, що обступили його і водночас із люб'язною усмішкою вручав іншим ключі від кімнат. Я довго чекав, перш ніж мені вдалося влучити вільну хвилинку й довідатися в нього, коли й де я матиму честь постати перед паном генеральним директором Штюрцлі.
— Ви хочете говорити з паном Штюрцлі? — перепитав він з образливим подивом. — Але хто ви такий?
— Новий працівник готелю, — відповів я, — найкращим чином відрекомендований панові генеральному директорові.
— Etonnant![13] — з іронією зауважив цей зарозумілий суб'єкт, що глибоко мене зачепило, й додав: — Не сумніваюся, що мсьє Штюрцлі вже давно згорає від нетерпіння, очікуючи вашого візиту. Не вважайте за клопіт пройти кілька кроків далі, до приймальні.
— Безмежно вам вдячний, monsieur le concierge,[14] — від повідав я. — Нехай щедрі чайові й надалі з усіх боків стікаються до вас, щоб ви найближчим часом отримали змогу відійти в приватне життя.
— Ідіот! — долинуло мені вслід. Але мене це анітрохи не засмутило й не збентежило. Не випускаючи з рук валізки, я пішов далі, до приймальні, справді розташованої всього за декілька кроків від стійки консьєржа з того самого боку зали. Її обступили ще щільніше. Численні приїжджі бажали особисто говорити з двома панами, що сиділи там у вишуканих смокінгах, аби довідатися про заздалегідь замовлені апартаменти, дізнатися про номери наданих їм кімнат і відразу заповнити "листки для приїжджих". Мені довелося набратись терпіння, перш ніж я підійшов до столу, та нарешті я таки опинився віч-на-віч з одним з двох директорів — ще досить молодим чоловіком у пенсне, з закрученими догори вусиками на землисто-блідому обличчі, що не знає свіжого повітря.
— Вам потрібен номер? — запитав він, оскільки зі скромности я не заговорив першим.
— О ні, ні, пане директоре, — усміхаючись відповідав я.
— Я тутешній службовець, якщо мені вже дозволено так називати себе. Моє ім'я Круль, Фелікс Круль. Я прийшов сюди, щоб, за домовленістю між паном Штюрцлі й моїм хрещеним, професором Шіммельпрістером, виконувати будь-яку роботу, яку мені доручать.
— Відійдіть убік, — швидко наказав він пошепки. — Он туди, подалі!
При цих словах його землисте обличчя порожевіло, й він тривожно озирнувся навколо — здавалося, поява перед публікою нового службовця без лівреї, у звичайній своїй людській подобі, надзвичайно його збентежила. І справді, очі кількох людей з цікавістю звернулися на мене. Деякі навіть перестали заповнювати свої папірці, щоб трохи краще мене роздивитися.
— Certainement, monsieur le directeur![15] — напівголосно відповів я й став на чималій відстані навіть від тих, що прийшли набагато пізніше за мене. Проте таких було небагато, через дві-три хвилини приймальня зовсім спорожніла, очевидно, на короткий час.
— Ну, де ви там, — звернувся до мене пан із землисто-сірим обличчям.
— L'employe volontaire Фелікс Круль,[16] — відповів я, не рухаючись з місця, я хотів, щоб він попросив мене піді йти.
— Підійдіть сюди! — роздратовано мовив він. — Чи ви вважаєте, що я буду перекрикуватися з вами на такій від стані?
— Я відійшов подалі за вашим наказом, пане директоре, — відповів я, наблизившись, — і чекав нового розпорядження.
— Я повинен був вам це наказати, — заперечив він. — Що вам тут треба? І як вам взагалі спало на думку з'явитися сюди через парадний хід і, ні сіло ні впало, змішатися з нашими клієнтами?
— Тисячу разів прошу вибачення за цю промашку, — з винуватим виглядом відповідав я. — Я не знайшов іншого шляху, окрім як через вестибюль. Але нехай буде мені дозволено зазначити, що мене не відлякав би найважчий, найтемніший, найпотаємніший і найобхідніший шлях, аби постати перед вами, пане директоре.
— Що це за манера висловлюватись, — розсердився він, і ніжний рум'янець знову проступив на його блідому обличчі.
Мені його здатність червоніти чомусь сподобалася.
— Не збагну, дурень ви чи аж надто інтеліґентні, — додав він.
— Сподіваюся, — заперечив я, — у найстисліший термін довести своєму начальству, що моя інтеліґентність не виходить за межі належного.
— Сумніваюся, щоб вам було надано цю можливість. На даний час, наскільки мені відомо, у нас вакантних місць немає.
— І все-таки дозволю собі зауважити, — нагадав я, — що стосовно мене існує тверда домовленість між паном Штюрцлі і його другом юности, а моїм хрещеним батьком. Я не наважився турбувати пана Штюрцлі, бо добре розумію, що він не згорає від нетерпіння побачити мене, й не тішу себе надією незабаром або взагалі будь-коли побачити пана Штюрцлі. Але річ не в цьому. Всі мої помисли та клопоти, monsieur le directeur, були спрямовані на те, щоб відрекомендуватися вам і від вас, і тільки від вас, отримати вказівки, де, коли і якого роду службою я зможу принести посильну користь готелю "Сент-Джеймс енд Олбані".
— Mon Dieu, mon Dieu! — донеслося до мене бурмотіння. І все-таки він підійшов до стінної шафи, дістав звідти грубу книгу й, ледь послинивши вказівний і середній пальці, взявся досадливо гортати в ній. Мабуть, знайшовши те, що йому було потрібно, він обернувся до мене.
— Так чи інакше, але зараз хутко забирайтеся туди, де вам належить перебувати! Ви будете зараховані у штат, у цьому пункті ви маєте рацію…
— Але це найістотніший пункт, — зауважив я.
— Mais oui, mais oui! Бобе, — гукнув він одного з хлопчиків-посильних, які склавши руки сиділи на лавці в глибині кімнати, чекаючи доручень. — Покажіть ось цьому дортуар номер чотири на горішньому поверсі. Поїдете на Elevateur de bagage![17] Завтра вранці ви отримаєте відповідні розпорядження, — кинув він мені наостанок. — Марш!