Сповідь афериста Фелікса Круля

Страница 30 из 108

Томас Манн

Цю коротеньку історію вона розповіла мені в годину відпочинку, і я відплатив їй такою ж стислою розповіддю про моє минуле життя. А взагалі ж ми й тоді, й надалі розмовляли дуже мало, обмежуючись необхідними зауваженнями, призначенням наступної зустрічі або уривчастими промовистими вигуками, які зберігалися в лексиконі Рози з дитинства, проведеного на цирковій арені. Розмова наша ставала багатослівнішою лише для взаємних похвал і компліментів, бо те, що нам обіцяла перша зустріч, повністю підтвердилося, й моя наставниця, своєю чергою, не раз запевняла, що мої любовні таланти й чесноти перевершили її найсміливіші сподівання.

Зараз, мій суворий читачу, я знову в становищі, в якому вже перебував, коли розповідав про те, як я в ранні роки запустив руку за солодощами життя; в тому місці я зробив застереження, що не можна змішувати вчинок з його найменуванням, не можна щось живе, комусь одному притаманне, припечатувати узагальнюючим словом. Адже якщо я скажу, що протягом багатьох місяців, до самого мого від'їзду з Франкфурта, підтримував тісний зв'язок з Розою, часто залишався у неї, спостерігав крадькома на вулиці за тими, кого вона брала в полон своїми розкосими мерехтливими очима й скороминущою ґримасою губ, а іноді, надійно схований, навіть був присутній при тому, як вона приймала у себе платну клієнтуру (приводу для ревнощів вона мені при цьому не давала), і не без задоволення користувався певною часткою її прибутку, то, звичайно, читач відчує спокусу не тільки назвати мерзенним ім'ям моє тодішнє існування, а й поставити його в один ряд з життям тих темних особистостей, про які я говорив вище. Втім, нехай той, хто думає, начебто вчинок ставить знак рівности між людьми, залишається при своєму примітивному й хибному уявленні. Особисто я вважаю, що, відповідно до народної мудрости, коли двоє поводяться однаково, то вчинки у них все таки різні; ба більше, я йду далі й наважуюся стверджувати, що ярлик на кшталт "п'яниця", "гравець" або навіть "розпусник" не тільки не вичерпує до кінця кожного окремого випадку, але частенько й зовсім не визначає його. Нехай собі хтось судить інакше, але такою є моя думка, так я думаю і про цю сповідь, щодо якої слід взяти до уваги, що вона є добровільною і якби я хотів, то міг би все утаємничити.

Тож коли вже я описав цю інтермедію з усіма подробицями, які, звичайно, не суперечать правилам доброго тону, то лише тому, що вона зіграла вирішальну роль у моєму розвиткові. Не те щоб вона особливо розширила мої гори зонти або посприяла більшій витонченості моїх манер — для цього Роза, дика квітка Сходу, була, їй бо, невідповідною особистістю. І все таки слово "витонченість" тут цілком доречне, я утримався б від нього, лише якби знайшов відповідніше. Бо не знаю, як точніше назвати ту користь, яку я одержав від спілкування з суворою наставницею і коханою, вимогливість якої не поступалася моїм талантам. Тут я маю на увазі, звичайно, витонченість не стільки в любові, скільки через любов. Мені хотілося б підкреслити таке протиставлення, бо воно вказує на відмінність і одночасно на амальгаму засобів і цілей, причому перше має значення вузьке і спеціальне, тоді як друге — значно загальніше. Десь на цих аркушах я вже згадував, що коли враховувати надзвичайні вимоги, які життя викувало до мене, я не мав права вдаватися до перелюбу й ослаблювати таким чином нервову систему. Одначе протягом цього півріччя, позначеного ім'ям не надто вихованої, але відважної Рози, я нічим іншим не займавсь, окрім такого "ослаблення нервової системи", хіба лише з тим застереженням, що вживання цього терміна, запозиченого з медичного словника, нерідко буває сумнівним. Адже ослаблення нервової системи якраз і вводить нас у стан тієї окриленої нервозности, яка за належних передумов дозволяє виставляти себе напоказ і на втіху світові, що жодним чином не дається людині з притупленими нервами.

Я пишаюся тим, що мені тут вдалося ненароком винайти термін "окрилена нервозність", яку науково протиставляю зневажливому змістові терміна "ослаблення нервової системи". Знаю тільки одне — я не зміг би так вільно й красиво прожити деякі періоди мого життя, якби не пройшов через важку школу Рози.

Розділ сьомий

Коли напередодні Дня Святого Михаїла[5] осінь стала зривати листя з дерев, якими було обсаджено вулиці, для мене настала пора вступити на посаду, забезпечену мені завдяки інтернаціональним зв'язкам хрещеного Шіммельпрістера. І ось одного чудового ранку я попрощався з матір'ю, чий скромний пансіон був тепер у відносно квітучому стані (було навіть найнято куховарку), й квапливі колеса понесли юнака, весь скарб якого вмістився в невеликій валізі, назустріч новій, величній меті — назустріч столиці Франції.

Вони поспішали, стукотіли, зупиняли свій біг, ці колеса під вагоном третього класу з кількома відділеннями й жовтими дерев'яними лавками, на яких до відчаю нецікаві попутники з простолюду цілий день переймалися своїми улюбленими заняттями — хропли, плямкали, грали в карти й плескали язиками. Якоюсь мірою теплі почуття збуджували в мені хіба що дітлахи віком від двох до чотирьох років, хоча вони нерідко пхикали або навіть ревли на весь голос. Я пригощав їх дешевими льодяниками, які мати дала мені на дорогу разом з іншими припасами, бо завжди охоче ділився тим, що в мене було, й пізніше нерідко робив добро людям, віддаючи чималу дещицю тих скарбів, що текли до мене з рук багатіїв. Діти раз по раз підбігали, упиралися мені в коліна своїми липкими рученятами й щось лепетали, а я, на превелике їхнє здивування й задоволення, відповідав їм тим самим. За цю метушню з дітьми дорослі, незважаючи на мою стриманість щодо них, час від часу нагороджували мене прихильними поглядами, хоч я цього анітрохи не домагався. За цю подорож я зайвий раз переконався: що сприйнятливіша душа й гостріше почуття до людської краси, то більшу печаль їй навіює вигляд жалюгідних покручів. Я добре знаю, що ці люди невинні у своїй потворності, що у них є свої маленькі радощі й великі клопоти, що вони весь час животіють і лише на коротку мить віддаються тваринному коханню. З погляду моралі кожен з них, безперечно, гідний співчуття. Але прагнення до краси — ненаситне й водночас таке вразливе — примушує мене від них відвертатися. Їх можна витримати лише у віці тих діток, яких я пригощав солодощами й смішив, наслідуючи їхнє дитяче белькотіння — так я сплачував данину товариськости.