"Пташки смерти" або "трупні курочки" — так називає народ дрібних сов, які, за давнім переказом, у стрімкому нічному польоті б'ються об шибку смертельно хворого й криком: "Ходи з нами!" — кличуть на свободу полохливу душу. Чи не дивно, що саме до цієї формули вдаються й нічні сестри недоброї слави — ті, що вештаються під ліхтарями й зухвало закликають чоловіків до таємних утіх плоті? Деякі з них огрядні, як султанші, й затягнуті в чорний єдваб, з яким примарно контрастує біла як борошно шкіра пухкого обличчя; а інші, навпаки, хворобливо худі. Всі вони зухвало нафарбовані з урахуванням напівтемряви нічної вулиці. Малиново-червоні губи палають в одних на обличчі, білому як крейда, а в інших — між густо нарум'янених щік. Їхні тонкі брови різко окреслені й круто вигнуті, під ведені очі, подовжені чорними штрихами, неприродно блищать через впорснуті в них краплі. Фальшиві діаманти переливаються в них у вухах, на величезних капелюхах погойдується пір'я, в руках у всіх незмінна сумочка ридикюль, в якій зберігається таке-сяке туалетне начиння — губна помада, пудра й протизаплідні засоби. Проходячи панеллю, вони ледь торкаються рукою твоєї руки; їхні очі, в яких відбивається світло ліхтарів, позирають на тебе з темного закутка; їхні губи кривляться закличною, непристойною посмішкою; кидаючи пошепки квапливі заклики "трупної курочки" до перехожого, вони таємничим кивком голови манять його в спокусливо невідому далечінь з таким виглядом, ніби на сміливців, що підуть за цим покликом і кивками, чекає там ніколи не знана, безмежна насолода.
Як часто доводилося мені здалеку спостерігати за отими сценками, не призначеними для стороннього ока; я бачив, як добре вдягнені чоловіки або незворушно продовжували свій шлях, або пускалися в перемовини й, нарешті домовившись, квапливим кроком йшли за своєю розпусною провідницею. До мене діви радости з цією метою не підступали, бо клієнт у настільки вбогому вбранні не обіцяв їм практичних вигод. Щоправда, незабаром я вже міг потішитися з їхньої позафахової прихильности до моєї особи, й хоч сам я, пам'ятаючи про свою економічну неспроможність, ніколи не наважувався підходити до них, зате вони, змірявши мене допитливо-прихильним поглядом, нерідко перші зверталися до мене зі щирими словами: дружньо розпитували, хто я такий і звідки (я відповідав, що перебуваю у Франкфурті, аби згаяти час); й під час таких розмов у під'їзді або в підворітті з цілою зграйкою я вислуховував чимало зізнань, промовлених грубим, примітивним діалектом. Між іншим, було б ліпше, якби ці створіння взагалі не говорили. Мовчки посміхаючись, киваючи головою й зиркаючи своїми очима, вони справляють враження, та, заледве розтуливши рота, вже ризикують втратити свій ореол. Адже слово — ворог будь-якої таємничости й грізний викривач примітивщини.
Проте мої дружні стосунки з цими метеликами мали й певну принаду, принаду небезпеки. Й ось чому. Той, хто заробляє на хліб тим, що професійно служить хіті, сам жодним чином не вивищується над цією вродженою людською слабиною, бо неможливо плекати хіть, пробуджувати й задовольняти її, не присвячуючи себе цьому повністю, не маючи до цього особливої схильности, ба більше, не бувши справжнім дітищем хіті. Тож і виходить, що ці дівчата, крім численних коханців, яких вони обслуговують, переважно ще знаходять собі сердечного друга, коханого, й цей коханець, вихідець з того самого низького середовища, будує своє життя на їхній мрії про щастя не менш діловито, ніж вони — на мрії всіх інших людей. Ці суб'єкти переважно, нахабні й здатні на все, обдаровують своїх коханок радістю позаслужбових ласк, охороняють й певною мірою регулюють їхню працю, надають їм свого роду лицарське заступництво, і за це стають їхніми володарями і повновладними господарями над ними, відбирають у своєї подруги левову частку заробітку й, якщо той здається їм недостатнім, обходяться з нею вельми суворо, тоді як вона все покірно терпить. Можновладці налаштовані до цих людей ворожо й постійно їх переслідують. Ось чому такі залицяння приховували в собі подвійну небезпеку. По-перше, поліція моралі могла затримати мене, прийнявши за одного з таких хлопів, а по-друге, я ризикував викликати ревнощі цих тиранів й запізнатися з їхніми ножами, якими вони, до речі, орудують таки досить управно. Тож слід було дотримуватись обопільної обережности, й коли багато хто з нічних фей недвозначно натякав мені, що не проти відпочити зі мною від своїх осоружних обов'язків, то подвійна пильність перешкоджала цьому доти, доки не з'ясовувалося, що усунуто бодай половину небезпеки.
Отже, одного вечора, після того як з особливим завзяттям і задоволенням я допізна займався вивченням міського життя, мені забаглося відпочити від своїх мандрів за склянкою пуншу в другосортнім кафе. На вулиці свистів різкий вітер та періщив дощ упереміш зі снігом, а до мого дому шлях був не близький, проте й цей притулок у нічну пору мав досить негостинний вигляд: частину столів та стільців уже було нагромаджено один на інший, прибиральниці старанно відтирали брудну підлогу мокрими ганчірками, офіціанти ледь волочили ноги від сонливости, й якщо я все таки й досі сидів за столиком, то лише тому, що того вечора мені було важче, ніж будь-коли відмовитися від споглядання багатоликого життя, занурившись у глибокий сон.
У залі панувала пустка. Біля однієї стіни, схилившись на столик і притулившись щокою до шкіряної торбинки з грішми, спав якийсь чоловік, схожий на торгівця худобою. Навпроти нього два старигани в окулярах, що, мабуть, страждали безсонням, у повній тиші грали в доміно. Але через два або три столики від мене за чаркою зеленого лікеру сиділа самотня панночка, явно з "тих", яка ніде ще мені не зустрічалася; ми обмінялися з нею доброзичливим поглядом.
Вона була надзвичайно схожа на іноземку: з-під червоного плетеного берета, збитого набакир, прямими пасмами вибивалося чорне коротко стрижене волосся, частково прикриваючи щоки, які здавалися запалими через різко виступаючі скули. Вона мала кирпатий ніс, великий, яскраво нафарбований рот й косо посаджені, немов незрячі, очі якогось дивного, незвичайного кольору, з трохи загнутими догори зовнішніми кутиками. Червоний берет вона носила до канарково-жовтого жакета, що м'яко окреслював її мало-розвинуті форми; я навіть помітив, що у неї довгі, ніби в лошати, ноги, а це завжди мені подобалося. Кінчики її пальців теж загиналися догори — я це запримітив, коли вона піднесла до губ чарку зеленого лікеру, і ще я подумав, що рука у неї дуже гаряча, можливо тому, що на ній так чітко проступали жилки. До того ж у незнайомки була звичка випинати й знову втягувати нижню губку, ледь торкнувшись нею до верхньої.