Ще раз повторюю: нічого особливого в цій картині не було, але вона була чарівна. Місце дії знаходилося у мене над головою — балкон бельетажу великого готелю "Франкфуртське подвір'я". Одного разу зимовим вечором на балкон вийшли — так, так, прошу вибачення, саме так все й відбувалося — двоє молодих людей, не старших за мене, мабуть брат і сестра, можливо навіть двійнята. Були вони з непокритими головами, верхній одяг теж на себе не накинули, з пустощів. Обоє чорняві, явно уродженці заморських країн, чи то південно-американці іспано-португальського походження, чи то арґентинці або бразильці, а можливо — я ж просто гадаю — можливо, і євреї — припущення, яке нітрохи не применшує мого захоплення, оскільки виховані в розкоші діти цього племені бувають дуже й дуже привабливі. Обоє були такі гарні, що словами не опишеш, і юнак красою не поступався дівчині. Вони вже були одягнені для вечора; на манишці хлопця я помітив діамантові запонки, у дівчини в темних, красиво зачесаних косах виблискував діамантовий аграф, другий такий самий був пришпилений на грудях, там, де червонуватий оксамит сукні переходив у прозоре мереживо; з таких самих мере жив були й рукава.
Я вболівав за недоторканість їхнього туалету, бо кілька мокрих сніжинок, покружлявши в повітрі, вже лягли на темні кучері брата і сестри. Та й уся їхня дитяча витівка тривала не більше двох хвилин і була затіяна, очевидно, тільки для того, щоб, зі сміхом перехилившись через перила, подивитися, що діється на вулиці. Потім вони вдали, ніби в них зуб на зуб не потрапляє від холоду, струсили сніжинки зі свого одягу й зникли у кімнаті, де відразу спалахнуло світло. Зникла чудова фантасмагорія, зникла, щоб уже ніколи не виникнути знову. Але я ще довго стояв і дивився поверх ліхтарного стовпа на балкон, подумки намагаючись проникнути в життя цих істот. І не тільки в цю ніч, але ще багато ночей поспіль, коли я, втомлений від ходьби й споглядання, засинав на своїй кухонній лаві, снилися мені ці двоє.
То були любовні сни, сповнені захвату й жаги єднання. Інакше й сказати не можу, хоча схвилювало мене не окреме, а двоєдине явище — пробігом побачена пара, сестра і брат. Іншими словами — істота моєї статі і статі протилежної, тобто прекрасної. Але краса виникла тут з двоєдиности, з чарівного подвійного повторення, і я аж ніяк не впевнений, що образ юнака на балконі — якщо не говорити про перлини в його манішці — хоч трохи розбурхав би мої почуття, як сумніваюся і в тому, щоб дівчина без її чоловічого повторення могла змусити мій дух віддатися таким солодким мріям. Любовні сни — сни, які я люблю, мабуть, саме за первозданну нероздільність і невизначеність, за двозначність, а значить, повний сенс, який визначає людську природу в подвійності обох статей.
"Мрійник і роззява! — вже чую голос читача. — Де ж твої пригоди? Чи не зібрався ти протягом усієї книги годувати нас сентиментальними ламентаціями й хвилюваннями твоєї хтивої розслаблености. То що, так ти і далі притискався лобом і носом до величезних вікон і крізь шпарину в кремових фіранках зазирав досередини елеґантних ресторанів або стояв, одурманений пряними запахами, що линули з кухонь, і дивився, як кельнери обслуговують обраних франкфуртців, що сидять за маленькими столиками, на яких стоять канделябри зі свічками, затінені витонченими абажурами, й дивовижні квіти в кришталевих вазах?"
Так, усе це я робив і лише дивуюся, як влучно вдалося читачеві описати зорові насолоди, викрадені мною у красивого життя, здається, ніби він сам притискався носом до вищезазначених шибок. А щодо "розслаблености", то читач незабаром зрозуміє, наскільки недоречне тут це визначення і, як джентльмен, поспішить від нього відмовитися, попередньо вибачившись переді мною. Але час вже довести до його відома, що, не обмежуючись спогляданням, я шукав і знайшов спосіб вступити в певну дотичність зі світом, до якого вабила мене моя природа, а саме: після закінчення вистав я тинявся біля театральних під'їздів і, оскільки був спритним і послужливим, підкликав екіпажі, що чекали на замовлення, для вибраної публіки, коли вона, сміючись і розмовляючи, розпалена солодким видовищем, прямувала з фойє до виходу. Я кидався мало не під ноги коням, щоб змусити їх зупинитися біля критого під'їзду, де чекали мої "клієнти", або пробігав чималий шмат вулицею, розшукуючи чиюсь карету, сідав на козли поруч з кучером та, під'їхавши до театру, знову зіскакував, як лакей, стрімголов летів відчиняти дверцята й при цьому настільки чемно кланявся власникам екіпажа, що вони почувалися спантеличеними. Для того щоб доправити до під'їзду ці ландо і карети, я просив щасливців, яким вони належали, назвати мені своє ім'я і не знав більшого задоволення, ніж дзвінким голосом вигукнути його в повітря й обов'язково з додаванням титулу, наприклад: "Карету пана таємного радника Штрайзанда! Пана генерального консула Окерблома! Пана полковника Штраленгайма або Адельебзена!" Деякі власники особливо мудрованих імен вагалися, перш ніж назвати їх, не сподіваючись на мою здатність їх вимовити. Одна подружня пара, наприклад, яку супроводжувала доросла, але мабуть, незаміжня дочка, мала прізвище Крекі де Монт ан Флер; ці люди були буквально розчулені коректною елеґантністю, з якою я, ніби півень на зорі, прогорланив їхню поетичну, барвисто-назальну композицію імени, що складається з самого хрускоту й шелесту. Почувши його на віддалі, старий кучер негайно подав своїм панам старомодну, але чисто вимиту карету, запряжену парою вгодованих була них.
Жадані монети, часом навіть срібні, ковзали мені в долоню за ці послуги, надані сильним світу цього. Але для мого серця дорожчими були менш вагомі та більш обнадійливі нагороди, які часом випадали на мою долю, мимохіть помічені знаки прихильности з боку вищого світу: приємно здивований погляд, який зупинився на моїй особі, цікава усмішка. Я так дбайливо відзначав про себе всі ці скромні успіхи, що навіть тепер міг би поділитися спогадами якщо не про будь-кого з них, то вже, безперечно, про кожного більш-менш поважного.
Коли замислитися глибше, то яка дивна річ виходить з людським оком, цією перлиною органічної будови, коли воно зупиняється, збираючись зосередити свій вологий блиск на іншій людській істоті; ці дивовижні драглі, що складаються з такої самої звичайної матерії, що й усі творіння, і так само, як коштовне каміння, наочно показує нам: матерія — ніщо, все — це вдале й хитромудре її поєднання. Доки цвіль, що накопичилась у нашій орбіті й призначена до того, щоб з часом, розкладаючись в могилі, знову змішатися з рідким брудом, одухотворена хоч іскринкою життя, їй судилося будувати й перекидати повітряний міст через будь-яку прірву відчуження, що може виникнути між людьми!