Ви вже даруйте мені, Зузу, якщо я у своїй заготовленій для вас промові час від часу роблю паузи й починаю, так би мовити, новий абзац. Я схильний до ліричних відступів, ось заговорив про "сльози-перли" і тепер змушений знову збиратися з думками, для того щоб виконати своє завдання, тобто вправити вам мізки. Отже! Що ж змушує природу відступатися від свого закону, на диво всьому світові від кинути відособленість однієї плоті від іншої, "я" від "ти"? То є любов. Буденне явище, але вічно нове і, якщо гарненько до нього придивитися, просто нечуване. Що тут відбувається? Погляди істот, відокремлених один від одного, зустрічаються не так, як зазвичай зустрічаються погляди. Ті погляди, що забули про все на світі, наполохані, збентежені й ледь затуманені від сорому, через те що вони такі відмінні від усіх інших поглядів і водночас за жодні блага світу не згодні поступитися своєю інакшістю, тож вони зливаються одне з одним, якщо хочете, навіть скажу "впиваються" одне в одного, але це вже зайве — "зливаються" теж добре… Може, совість у них і не зовсім чиста, але не будемо в це заглиблюватись. Я просто молодий шляхтич, і не можна з мене питати обґрунтування світових таємниць. Але одне я знаю — нема нічого солодшого за таку нечисту совість, з якою ці двоє, раптово виокремлені з усієї решти світобудови, пориваються одне до одного. Вони говорять між собою звичайною мовою про те, про се, але оскільки і те, і се — брехня, так само як і звичайна мова, то в розмові їхні губи кривляться трохи брехливо й очі теж сповнені солодкої брехливости. Один дивиться на волосся, губи, тіло іншого, а потім вони потуплюють свої брехливі погляди або відводять їх убік, де їм все одно нічого розглядати, адже вони сліпі й окрім один одного нічого в світі не бачать. Їхні погляди ховаються в божому світі лише для того, щоб одразу засяяти ще яскравіше й знову повернутися до волосся, губ, тіла іншого, бо все це, всупереч законам природи, перестало бути чужим, просто байдужим, тобто неприємним, навіть огидним, а неждано-негадано зробилося предметом захоплення, жадання — тим, до чого так зворушливо й пристрасно прагнеш торкнутися, блаженством, яке передчував і таємно бажав привласнити зір.
Ось вам ще один параграф моєї промови, Зузу, тепер я переходжу до наступного. Ви уважно мене слухаєте? Так, ніби перший раз чуєте про кохання? Дуже на це сподіваюся. Скоро настане мить, коли згаснуть вогники брехні в очах, до смерти остогидний брехливий вигин рота й погляд, обернений кудись удалечінь, і вони скинуть їх із себе, ніби вже скидаючи одяг, і скажуть єдино правдиві слова, поряд з якими все інше — тільки лицемірство й розбазікування, ці слова: "Я кохаю тебе!" То буде істинним звільненням, найсміливішим і найсолодшим з усіх звільнень. І в мить, коли воно настане, губи одного торкаються губ іншого, можна навіть сказати — зливаються з ними для поцілунку, для цієї безприкладної події у світі розділености й відособлености, такої події, що при одній думці про неї сльози бринять на очах. Прошу, згадайте, Зузу, як черство ви говорили про поцілунок, цю печать, що скріплює кінець роздільного існування й гидливого бажання ні про що не знати, окрім самого себе! Сповнений відчуттям великої, життєвої симпатії, не заперечуватиму й охоче погоджуся, що поцілунок — початок нового, наступного; він є мовчазним підтвердженням того, що близькість, найтісніша близькість, нескінченна близькість, якщо така справді існує, та сама близькість, від якої за інших обставин краще вдавитися, стала уособленням всього найбільш жаданого. Любов, Зузу, все творить за посередництва люблячих, вона готова до всього, щоб зробити близькість нескінченною й абсолютною, довести її до справжнього, повного злиття двох життів, але це їй, попри всі її зусилля, хоч як це смішно й сумно, не вдається ніколи. Все-таки не може вона пересилити природу, яка хоча й створила любов, але твердо дотримується закону відособлености. А коли двоє й стають одним, то це трапляється вже не з люблячими, а поза ними: вони єдині в дитині, що з'явилась на світ від їхньої любови. Але я говорю не про дітей і не про сімейне щастя; це вже за межами моєї теми. Я кажу про любов у нових і шляхетних словах для того, щоб ви, Зузу, по-новому поглянули на неї, зрозуміли, яка вона зворушлива, і більше ніколи не згадували про неї в таких черствих виразах. Я тому кажу по пунктах, бо одним махом всього мені не сказати, й зараз знову перейду до наступного параграфа.
Любов, мила Зузу, не тільки в закоханості, коли одна відособлена плоть дивовижним чином перестає бути неприємною іншій. Її ніжні сліди й натяки на те, що вона існує у світі, видно повсюди. Коли на вулиці ви не тільки подаєте кілька монеток дитині-жебраку, що благально дивиться на вас, ще й проводите рукою без рукавички по її волоссю, в якому, напевне, водяться воші, усміхаючись, заглядаєте їй у вічі, а потім йдете своєю дорогою, відчуваючи себе щасливішими, ніж мить тому, — що це, як не ледь примітний слід любови? А ще я хочу сказати, Зузу, що ви торкаєтесь голою рукою вошивої голови жебрацької дитини й потім почуваєтесь ледь щасливішою, ніж за мить до того, — це, мабуть, ще дивовижніший вияв любови, ніж ласки, подаровані коханому тілові. Озирніться навкруги, погляньте на людей так, ніби ви бачите їх уперше! Скрізь сліди любови, нагадування про неї, визнання її прав усупереч потягові до відособлености й відрази однієї відокремленої плоті до іншої. Люди подають один одному руку — що може бути звичайного, буденнішого, умовнішого; при цьому ніхто нічого не думає, крім люблячих, — тих, що насолоджуються цим дотиком, бо більшого їм поки що не дозволено. Інші обмінюються потиском руки, не підозрюючи, що це любов, закріплена звичаєм. Їхні тіла відокремлені одне від одного відміряною відстанню — не дай боже, зайва близькість! Але, дотримуючись цієї дистанції й суворо зберігаючи відособленість, вони все ж простягають руки, й чужі долоні дотикаються, стискають одна одну, сплітаються, і це ж ніби ніщо, звичайнісіньке привітання, що не має нічого особливого, — так, напевне, багато хто думає. Та насправді, коли придивитись пильніше, це теж маленьке свято відхилення природи від своїх же законів, заперечення гидливої відособлености, потайний слід всюдисущої любови.