Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся! І в малий
Райочок мій, спідтиха-тиха,
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний 1.
(27 вересня 1860 p., Петербург)
Я навмисне відзначила ті слова, що доказують мою думку.
Сталось те, що лучається часто: щира душа пойняла віри лукавій душі — і обманилась у своїй вірі — от і все!.. Просто, ясно і... трагічно...
Та й правду сказати, глядячи безпристрасно на се діло, іншого і не можна було дожидати. Хто такий був для Ликери, простої і неосвіченої дівчини-кріпачки, Шевченко?.. — Пан!.. ще й "старий та поганий" пан, що купує за свої гроші її красу і молодість!..
Отож не будемо кидати каменем і в Ликеру: "Не знала-бо, що творила"...
Але як би там не було, таке дуже страшне для приятелів поета женихання розійшлось, хоч, запевно, ніхто тоді й не догадувався, який тяжкий вплив матиме цей розрив на його фізичне і моральне здоров’я...
Ликера поки що зісталась у нас, тільки свого скарбу не перевезла, і моя мати думала, що вона його покинула на квартирі і Шевченко забрав його до себе. Коли тут приходить від Тараса таке письмо 2:
"Вельмичтимая мною Надежда Михайловна! Посилаю вам лиштви, начатые Ликерою, и рисунок. Отдайте их кому знаєте кончить. Ликера вчора, здається, збрехала при лиці А. Н.3, що вона оставила у вас в доме мои следующие вещи: 2 простыни, 1 полотенце, 6 пар чулок, корсет, дюжину носовых платков, перочинный нож, теплі башмаки, коленкор для юпок и рисунок для мережки.
1 Курсив першодруку. — Ред.
2 Писано на листі синього поштового паперу.
3 Мати не пам’ятає, хто то такий.
Коли цьому правда і буде можна, то вручите Федорові рекомые вещи, /329/ а коли ні, то сообщите о сем А. Н., яко власть имеющему. Душі моєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки. Чудне щось робиться зо мною? Шануючий вас Т. Шевченко". — (18 вересня).
Мати відповідає на це Тарасові, що ніяких речей, окрім голубого шовкового корсету, ще непошитого, і перочинного ножика, в неї нічого немає — Ликера все забрала і обіцяла написати за це Маркевичеві.
Коли розібрали діло, то виходить, що Ликера свої речі перевезла до Карташевських і там комусь із слуг дала їх переховати. Вона, як була ще на квартирі, то хвалилась своїй хазяйці, що от, мовляв, перевезу речі і покину його (Шевченка). Речі відібрали від Ликери (корсет голубий шовковий і коралі, як пригадує собі мати, Тарас відіслав своїй небозі), і Шевченко написав моїй матері сердечне письмо, де він кається, що відразу не пойняв їй віри за Ликеру, називає її рідною матір’ю, що бажала йому тільки щастя і т. ін. На шаль, сього письма немає, — десь, видно, затратилось.
Тим часом мати, бажаючи розвідати всю правду, написала Тарасові, щоб він прийшов до нас і розказав сам, як було діло.
Він відписав, що годиться на се, і призначив другу годину після полудня, тільки з тою умовою, щоб і Ликера була присутня при розмові. Запросили теж і Маркевича.
Якраз о другій годині приїхав Шевченко. Мовчки поздоровкався він до всіх і мовчки ж, похмурий, став ходити вдовж по кімнаті.
Вкінці він задержався і коротко сказав:
— Нехай увійде!..
Мати догадалась і покликала Ликеру.
Вона змінилась на виду і несміливо увійшла у хату та й стала коло порога.
— Ходи сюди, Ликеро! — озвався до неї Шевченко.
Страшно бліда, уся тремтячи, тихо підступила вона до його, спустивши додолу очі.
Шевченко важко положив їй на плечі руку і глухим, задавленим голосом спитав:
— Ликеро, скажи правду, чи я коли вільно обіходився з тобою?
— Ні... — тихо, понурившись, відповіла вона.
— Чи, може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?
— Ні... — була та ж сама відповідь.
Тут відразу Тарас, впавши у страшну лютість, підняв догори руки, затупав ногами і не своїм голосом крикнув:
— Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю!.. (Ликера прожогом вискочила з хати). Усе оддай мені!.. Усе оддай!.. до нитки оддай!.. і старих, подраних черевиків я тобі не подарую!..
Глибоко вражені сією сценою, усі сиділи немов прикипівши на місці і ніхто — ані пари з уст...
Шевченко, тяжко збентежений, пройшовсь кілька разів по кімнаті, потім мовчки стиснув всім руки і тож мовчки, не вимовивши ні словечка, поїхав додому.
Так скінчився його роман. Блиснула була йому ясна зірочка у кінці його трудної, темрявої дороги, та й та загасла... Тільки більш жалю йому наробила... /330/
Після сього Тарас частенько заходив до нас, давні сердечні й приятельські відносини з нашою сім’єю відновились, але він завсігди був смутний, похмурий, мовчазний: усе, було, ходить по хаті та мугиче сам собі потихеньку: "Явір зелененький". Тільки дітей він любив, як і попереду, тільки діти й розганяли трохи його сердечну тугу. Було, як попаде котру з нас, ухопить на руки, підійме високо, високо над головою та й шутливо примовляє з своєю ласкавою добродушною усмішкою:
— Ох, ти ж моє маленьке!.. Ох, ти ж моє велике!..
А ми, діти, то аж нетямились від радощів!.. Нікого нам і не треба, як не того "дядька Кобзаря".
Але здоров’я його, під тяжкою вагою сердечних мук, що дальш, то становилось гірш, і скоро, скоро ми вже зовсім не бачили нашого рідного дядька Кобзаря...
Затужила Україна, поплакали і ми, діти, хоч напевне й не знали тоді, кого ми втратили...
Гаряче, щире було серце, тим-то воно й не здержало!..
Ликера вернулась до своїх панів: вони дали їй "вольную", і вона вступила у "белошвейный магазин". Що далі сталося з нею — незвісно. Казали, немовбито бачили її розряджену — в капелюсі і з парасолькою — з якимсь багатим купцем, але за те ручатись не можна.
Наталка Полтавка
СПОМИНКИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА
Вперше надруковано в журн. "Зоря" (Львів), 1892, № 5, с. 81 — 86. В іншій (стислішій) редакції спогади друкувалися в журн. "Киевская старина" (1887, кн. 3, с. 585 — 586; 1890, кн. 2, с. 175 — 184). Подається за текстом "Зорі".
Наталка Полтавка — псевдонім української письменниці Симонової (Кибальчич) Надії Матвіївни (1857 — 1918). Спогади про Шевченка написані нею за розповідями її матері, Забіли Надії Михайлівни (нар. 1822 p.). Сестра В. Білозерського — члена Кирило-Мефодіївського товариства, пізніше редактора "Основи", — Н. Забіла знала Шевченка з 1847 p., згодом зустрічалася з ним у Петербурзі. Відомі три листи Шевченка до неї (т. 6, с. 266 — 267) та дві її записки до нього ("Листи до Т. Г. Шевченка", с. 196 — 197). На її дачі в Стрєльні Шевченко зустрічався з Ликерою Полусмаковою.