"Боже мій!.. Боже мій!.. Що то Ви допустили скоїтись, добрійша, любезнійша, Надіє Михайлівно!.. Чудно і грішно сказати, але коли б Ликера поластилась жареною куркою і віддалась лакеєві, кишені котрого, мабуть, і досі мають знаки сієї птиці, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер розбилось, при читанні останніх одержаних мною писем.
Я не можу сказати, щоб знав Ликеру так, як Ви, але я давно розгадав її... Яке погане літо!.. Який тяжкий час!.."
Отсі невеличкі та тяжко виразні стрічки говорять більш, ніж ціла написана книга...
Як там не гнівався Тарас на мою матір за її ради, вона все-таки вважала своїм моральним обов’язком постійно відраджувати йому, коли тільки вони не бачились... Але ізнов-таки з сього нічого не виходило: Шевченко слухав тільки свого серця, а на мою матір ще більш гнівався за її, як він думав, панський гонор, що не дає їй глянути на бідну кріпачку, як на таку ж людину, яка єсть вона й сама, гордовита пані... Він давно носив у своєму болючому серці завітну, милу думку викупити з кріпацької неволі хоч одну людську душу — "спасти, — як він казав, — душу" — і ось йому такий случай навертається, невже-то він омине його?.. Невже пройде повз його і руку не простягне?.. І через що?.. Через ненависний йому той панський гонор!.. А нізащо!.. Нехай що хотять говорять, він нікого не послуха, він дійме віри тільки своїй Ликері, тій ясній зірочці, що зійшла для його і ясно освітила йому його темну, нерадісну дорогу... Ні, він нікого не послуха, він спасе її душу!..
Ніде правди діти, тут вже не одна була думка "спасти душу", тут вже і одиноке серце заговорило, тут і забажалось родинного тихого спокою... Не дурно ж в його потім, після розриву, прориваються такі стрічки, повні безнадійного одчаю і сумної, чорної злоби на свою одиноку долю:
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій, /324/
Або під тином простягтись.
Або... Ні! Треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: Десь його убито,
Сердешного, на чужині... —
О горе, горенько мені!
4 падолиста 1860 р. Петербург
Або отсі;
Минули літа молодії.
Холодним вітром од надії
Уже повіяло... Зима!
Сиди один в холодній хаті,
Нема з ким тихо розмовляти,
Ані порадитись. Нема,
Анікогісінько нема!
Сиди ж один, поки надія
Одурить дурня, осміє...
Морозом очі окує,
А думи гордії розвіє,
Як ту сніжину по степу!
Сиди ж один собі в кутку.
Не жди весни — святої долі!
Вона не зійде вже ніколи
Садочок твій позеленить,
Твою надію оновить!
І думу вольную на волю
Не прийде випустить... Сиди
І нічогісінько не жди!..
15 жовтня 1860 р. Петербург
Постійне супротивство моєї матері за Ликеру зовсім знеохотило проти неї Шевченка, і їх відносини з сердечних, щирих, приятельських — стали зимні, натягнені, трохи що не ворожі.
Одного разу написав він матері письмо, прохаючи її, щоб вона пустила з ним Ликеру поїхати у город, купити дещо їй на придане. Мати, звичайно, не пустила, побоюючись одвічальності, що спочивала на ній за молоду дівчину. Тоді Шевченко сам приїхав і став лично просити матір. Мати йому й тут категорично відказала, що вона по совісті не може згодитись на його просьбу.
Тарас страшно розлютований, зі злою іронією спитав:
— А якби ми повінчані були, то пустили б?..
— Запевне, що пустила б, — спокійно сказала мати, — яке б я мала тоді право задержувати її?!
Не тямлячись уже від гніву, Тарас тут же присів до втолу і написав звісні вірші, направлені просто проти моєї матері:
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста...
(Ликері на пам’ять 5 серпня 1860 р.) /325/
Тим часом Ликера, на всі питання матері, з наївним цинізмом признавалась їй, що вона не любить свото жениха, бо він "старий і поганий", а йде за його заміж через те, що, "кажуть, він багатий".
Сього вже мати не мала відваги передати Шевченкові, як там їй не хотілось, щоб він відкинувся від Ликери.
Восени Ликера якось простудилась і трохи занедужала. Почувши те, Тарас дуже стривожився і, не знаючи, як вже показати своє піклування, прислав Ликері на гостинець вовняні панчохи, теплу хустку і якийсь старинний, металевий, великого розміру, хрест на шию, з таким письмом до матері 1:
"Любая Надежда Михайловна 2! Передайте оце добро Ликері. Я вчора тільки почув, що вона занедужала. Дурна десь тьопала по калюжах та й простудилася. Пришліть з Федором мірку з її ноги. Закажу теплі черевики, а може, найду готові, то в неділю привезу. Щирий ваш Т. Шевченко.
Перекажіть з Федором, чи лучше їй, чи ні?"
Тільки Ликера дістала гостинці, перш усього вхопила хрест і давай його шкребти — чи золотий? Побачивши ж, що він не золотий, вона з серцем відкинула його геть і сказала, надувши губи:
— Бог знає що!.. Я думала золотий!..
А то знов одного разу Шевченко, йшовши до нас від станції, по дорозі назбирав різних трав і зв’язав з їх Ликері чудовий, чисто артистичний букет. Одержавши його у подарок, Ликера — тільки щасливий жених вийшов у другу кімнату — кинула букет додолу і сердито плюнула:
— Таке, мовляв, чортзна-що!.. Хоч би які квітки, а то трава!.. На сміх людям!..
Сердешний поет-художник і не догадувався, як прийняла його подарок його мила, його ідеал, що він так високо поставив у своїх золотих мріях...
І тяжко, і жалко-жалко до болю було дивитися приятелям Шевченка на сю трагікомедію, або лучче сказати, на сю трагікомітрагедію, та що вони могли тут зробити?!
Восени ми вернулись у Петербург. Ликері тут була відділена окрема кімната, і Шевченко щовечора ходив до неї (до нас же саме він забігав тільки коли удень, та й то на хвилинку). Лучалось, приходив він дуже пізно, у одинадцять — дванадцять годин вночі, як ми вже спали, посилав за пивом, — і просиджували вони так удвох з своєю милою аж геть далеко за північ. Тим часом, хоч відносини Тараса до нашої сім’ї стали тепер зовсім не такі щиросердечні, як були попереду, він все-таки просив завсігда мою матір їздити з ним по магазинах, купувати і замовляти Ликері придане, що він хотів справити сам, на свої гроші. Так, пам’ятає мати, було їй тоді пошито два пальта (рід української свитки, з вусами ззаду): одно чорне — плюшеве, оброблене нерозрізним оксамитом, Друге — біле, суконне, на голубій шовковій підбивці, з обділкою з білого оксамиту і золотого шнуру, і з золотими філіграновими гудзиками.