Гребці усміхнулись, а той, що собі на лихо озвавсь, хоч і хмурився, однак мовчав, а старий сваривсь:
– Які теперечки чудні стали ці блазні, — гукав він, – з веслом не справиться, а вже хапається за демено, а обтім і байдуже, що коли не справиться, то й сам, дурень, з людьми піде на дно раків ловить!
Вже парень, щоб його умилостивить, гріб скільки сили так і сим сварливого діда не удовольнив.
– Не дуже греби, – знов гукав він, – увередишся, дурню, греби, як люди гребуть.
Щоб як-небудь оборонить хлопця од сварок старого, я почав з ним розмову.
– А відкіля ви? – спитав я.
– З Капулівки, – одказав старий, – з тієї слободи, де колись був старий кіш запорозький.
– Знаю, що ж там у вас розказують про той кіш? Відкіля він узявсь і коли осадивсь?
– Багато дечого розказують.
– Та вже розкажи хоч що-небудь.
– Добре. От що мені доводилось чуть про той кіш і про стародавніх запорожців. Колись давно, дуже давно, ще й дідів наших тутечки не було, понаходили у ці краї, звідки, ніхто не знає, здоровенні люди, в косову сажень, лицарі, чи що. От, як понаходили, та й стали шукати собі місця, де б їм оселиться. З ними прийшов і писар, по прізвищу Попович, дуже розумний і письменний, та ще й великий з нього був характерник. Знав він, що було на світі, що й буде, бо мав при собі таку книжку, що кого не спіткало б на світі, яка б кому доля не трапилась, то все воно було в тій книжці записано. От сі лицарі чи козаки зібрали громаду і на раді, обравши собі кошового отамана, запитали писаря Поповича: "На якім місці їм селиться і чи надовго?" А писар глянув в книжку та й каже: "Селіться кошем на Чортомлику, де теперечки наша Капулівка, – на всі двісті літ". Як сказав писар, так воно і сталось. Сиділи вони біля Чортомлика, поки не пішли з тим Мазепою під шведа. Писар Попович і тоді був ще живий, бо, кажу ж вам, був характерник. Було щодесять літ невідь-куди пропадав, а там через місяць і прийде, такий гладкий і помолодшає; стануть його козаки розпитувать, куди ходив, де був, то він їм і каже "Ходив напитись живущої води". Отож, кажу, як пішли під шведа, то без них і зруйнували кіш на Чортомлику; от запорожці знов питають писаря, де їм ставить кіш? "Став те, каже писар, – у крейдяній балці біля Каменки, тільки не дуже коштовно будуйтесь, бо недовго тамечки насидитесь". Так воно й сталось; пішли запорожці до турчина і провештались у його літ з двадцять, як написано було у писаря в книжці. Та вже, як стали копать лінію на запорозьких вольностях, землях, писар Попович і заявив, що вони знов підуть вверх по Дніпру і стануть кошем біля ріки Підпольної і тамечки будуть сидіть сорок літ, а далі зруйнують кіш, і вже не буде ні війська, ні козацтва, так каже: "Коли не буде ні війська, ні козацтва, то й я не хочу по світу блукать, буде кому і без мене писарювать, бо наплодиться тих писарчуків досточортів!" Взяв та й вмер. Все сталось, як писар Попович казав: зруйнували кіш, нема ні війська, ні козацтва, нема й таких уже людей, які колись були! Гляньте на Микиту Леонтійовича, – додав старий, кинувши оком на Коржа, – ось які люди були, сто літ йому, а коли б довелось гребти, то й гріб би, не так, як теперечки сі блазні, що бісма у них ні сили, ні хисту, ні покори!
Старий знов навернув річ на хлопця і довго ще його гриз.
Минувши Хортицький острів проти окопів Олександрівської кріпості, Дніпро почина ширшать, лівий берег стає пологим, а там виявляється й Великий Луг-батько з густою зарослю чагарнику, верболозу і вільшини. Як прокинувся Корж, ми були навпроти того лугу. Побачивши рідне урочище, старий дуже зрадів і, простягаючи до лісу руки, закричав:
– Здоров був, батьку, Великий Луже! Давненько вже тебе я не бачив!
Очі Коржеві блищали, уста усміхались, заграло у старого козацьке серце, і він голосно заспівав стародавню запорозьку пісню:
Ой Січ – мати, ой Січ – мати,
А Великий Луг – батько…
Гей, що в Лузі заробити,
Те у Січі пропити.
За Коржем і я підтягнув, бо знав цю пісню; підхопили й гребці; луна покотилась, і Луг-батько, прокинувшись, озвався до нас рідною піснею, которою, може, вже не одкликавсь з того часу, як навіки попрощався з своїми дітками-запорожцями. Обігнувши Великий Луг і поминувши устя ріки Кінки, здалека манячить і мріє той острів, на котрім колись був Баторіїв кіш. Вечоріло; жар стухав, з Великого Лугу віяло холодком і пахло конвалією, сонце то ховалось, то знов випливало із-за високих скель, а вони, величаві, темними погонами мережили світлий і гладкий, як скло, Дніпро. Так було гарно, а чим ближче підпливали до Старої Січі, тим важче налягали на душу смутні думки; здавалось, неначе близився до покійника, колись милого тобі чоловіка. Жалем ниє серце, а душу обдає сумом, страхом; між ним і тобою махає косою смерть!..
Дуб наш причалив до острова, і ми ступили на ту землю, де кілька сот літ чесне товариство, лицарі, проливали свою кров за святу віру, козацькі вольності і боронили люд божий од дряпіжних татар. Важко було дивиться на цю вікову руїну, і на смутну мою душу спали жалібні вірші:
Закряче ворон, степом летючи;
Заплаче зозуля, лугом скачучи,
Закрукають кречети сизі;
Загадаються орлики хижі:
Та все, усе по своїх братах,
По буйних товаришах-козаках![24]
Острів сей, куди ми висадились, зовуть городищем, бо тутечка була перша будова січовиків. Одділяється він од правого берега, де друга часть коша, устям Чортомлика і Підпольної, а од лівого – рукавом Павлюк. Острів сей невеличкий, сімсот двадцять ступнів вподовж і чотириста завширшки. Вали і окопи, хоч і дуже поосідали, а ще й досі замітні, тільки на полудень осипався берег і дуже його попідмивало бистриною ріки Підпольної. Де-не-де ростуть дерев’я, а посередині – глибока яма, де, розказують, була церква. Дуже сумне місце, ні на що й глянуть, зате ж, як казав Корж, є про що згадать!.. Слава козацькая ніколи не загине! З острова ми переплили через Чортомлик і пристали к окопам другої половини коша, що прозивається Галаганівським, бо в 1706 році був зруйнований полковником Галаганом і Яковлєвим. І тут видко ще окопи і розкати, декотрі прибережні, підмитії Чортомликом, пообсипались, а другі позастроювались слобожанами. Все, що колись було, теперечки затерто урем’ям і затоптано людьми.