Теперечки треба ще тобі, паничу, розказать от що. Був тоді в Кременчуці купець Фалієв, може, чув про його, багатир на все царство. Розжився він, поставляючи на в армію прав’янт і винними одкупами, бо держав одкуп в Москві, Малоросії і Новоросії. Опріч сього були у його фабрики, і заводи: чавунні, селітряні і порохові. Так оцей-то, кажу, Фалієв, по совіту світлішого, ще до приїзду цариці в Нові Кодаки настроїв по всій горі, до архієрейського дому аж за богадільню, похідних палаток, неначе домики, і дуже гарно порозмальовував і убрав їх. Потьомкін думав, що цариця після заложенія собору буде в тих домиках кушать і спочивать; однак цариця тільки на них глянула, а не згодилась в них гостить, бо звеліла флотилії рушать к Ненаситцю, так квапилась туди, щоб подивиться, як судна будуть проходить через пороги. К Ненаситцю приїхала вона ще заздалегідь, і, поки флотилія підпливала, цариця обідала і трохи спочила. Як же зблизилась ік порогам, цариця приїхала до сього берега і з сієї скелі саме на тім місці, де повирубувані стопи, стояла і дивилась, а біля неї стояли римський імператор і Потьомкін. Спершу спустили через поріг царицин фрегат, котрим правив сам Півторацький. Як шубовснувся той фрегат в глибиню, як затріщав, дуже-таки величенький був, так і покрила його вода, неначе на той світ провалився, а цариці здалось, буцім він з людьми зовсім потонув, от вона й крикнула і очі закрила руками. Коли дивимось: разом вирнув, і понесло його, як по східцях, а світліший як гукне: "Спасьон, спасьон!" От цариця глянула і дуже зраділа, не так за свій фрегат, як за людей, що не потонули. За ними вже й другі, менші судна пройшли, і як Потьомкін доніс цариці, що вся флотилія невредимо пройшла через пороги і стоїть біля пристані, то цариця звеліла представить їй того лоцмана, що правив її фрегатом. Як привели, вона його пита: "Чи ти, Півторацький, отаман над лоцманами?" А Півторацький упав перед нею на коліна та й каже: "Я!" А цариця: "Жалую ж, – каже, – тебе за твою вірну службу поручником!" А далі й пита: "Є в тебе діти?" – "Є, — одказав Півторацький, – син по тринадцятому році". – "Так і сина твого, – каже цариця, – жалую прапорщиком!" Обіщала і грамоти прислать на чини, і дворянство їм і їхньому потомству. Наградила щедрою десницею і других: рульовим дала по три дубельтові червінці, а простим лоцманам по одному.
– До котрого ж місця, – спитав я, – плила цариця по Дніпру і де висадилась?
– До Херсона, а звідтіля поїхала вже в Крим сухою путтю.
Після сього оповідання вернулись ми на постоялий двір, одправили бричку з кіньми в Нікополь, а самі, пообідавши, найняли дуб о чотирьох веслах з рулевим та й поплили в Купалівку, де колись був Батарьов кіш.
VІ
Вибравшись на бистриню, наш дуб помчало за водою, як на крилу вітренню. Правий бік Дніпра, окутий скелями і вкритий одвічним лісом, неначе біг до нас назустріч, а лівий, рівний і пологий, як рута зеленів, одмічаючись од блакитної річки піщаною полосою, мов жовтою стьожкою. Глянувши на предивенну Дніпрову уроду, весело стало на серці і вияснилось на душі, як ясно було тоді на небі і округи нас. Але старий дививсь якось похмуро: його чоло обізначалось якимсь смутком.
– Діду, – озвався я, – чого се так ти задумавсь? Глянь, як округи нас гарно!
Корж підняв голову, озирнувсь і тихо промовив:
– Гарно, паничу, гарно, та не первина мені бачить; повештався я тутечки чимало на своєму віку; колись обидва береги були наші, запорозькі! – додав він смутно і схилив на груди свою голову.
– Що у вас розказують про стародавніх запорожців? Відкіля вони взялись і коли тутечки осадились?
– Коли і як у сих краях Січ осадилась, не скажу, а давно, дуже давно, бо як мої предки прийшли у цю Україну, то вже вона, та Січ, була. Чув же я од мого діда і батька та і од других старих людей, що січовики ще за старожитних часів прозивались козарами; а од того, що осадились понад Дніпром нижче порогів, гетьман Хмельницький прозвав їх запорожцями. І хоч вони й жили під державою московською за часів Петра Великого, а в своїх розпорядках урядкувались од гетьманів. Хмельницький же, поставлений од царя замість Мазепи[19], знаходився тоді в Гетьманщині і орудував усім краєм і козаками. Землями ж наділив запорожців ще польський король, а землі тієї у нас таки немало було, хоч би з яке царство.
– А ти пам’ятаєш, які тоді землі належали до Січі?
– Як же, усюди доводилось бувать: не раз вештався по них, розвозячи по паланках прикази та ордери. А було де і розгулятися: землі наші на полудень простягались од Буга аж по Случ, а вниз по Дніпру до великого лиману, де теперечки Херсон і Миколаїв. На полуніч уверх по Дніпру до ріки Орелі, що впада в Дніпр біля м. Китай-города (за Ореллю вже починалась Гетьманщина). На схід сонця – од ріки Конки – знов було наше аж до донських козаків і кримських ногайців.
– Чи до зруйнування коша багацько було у вас слобід і зимовиків?
– Ні, небагацько, ось які тільки й були. Почнем вгору по Дніпру:
1. Старі Кодаки – саме най стародавніше селеніе; воно стояло, як ще запорожців звали козарами. От що розказують про його старі люди. Старий Кодак був колись городом і належав до польської Корони, в ньому була і побережна кріпость, обведеная глибокими канавами і валами з підземними воротами. І теперечки ще, хоч посідали, а видко ті вали і канави[20]. В тій кріпості проживав тоді лядський князьок, ніби гершт який, і орудував цим краєм, населеним ляхами ж, почавши од польської границі по Дніпру до турецької – понад великим лиманом. Козари ж, як розказують, з великою силою народу вийшли із-за Києва, з своїм ватажком, кошовим Германом, і, осадившись по тім боці Дніпра, на полунощ восточную, близенько присусідились ік тому польському князькові. Кошовий Герман, побачивши, що для його люду тутечки мало простору, та ще маючи деякі і другі заміри, розділив своє військо на три часті: першу зоставив на цім же місці по сусідству з князьком, другу опоселив за Доном, а третю, – п’ятнадцять тисяч, – одібравши найзавзятіших, пішов з ними в Сибір, і всю ту дику пустиню при помощі божієй завоював і підбив під державу руську. Так од цих-то козар, що зоставив Герман біля дніпровських порогів, народились і всі приснославні запорожці[21]. Як же розмножились вони так, що стало їм тісно на тих вольностях, що Герман наділив, от запорожці і стали прохать польського короля, з котрим жили у великій приязні і братстві, щоб він подарував їм землі кодацького князька. Польський король приклонився на їхнє прохання і дав указ, щоб ляхи перейшли на другі землі, а запорожцям по їх малоземелію одступили свою шляхетну дідичню. Так лядський старшина, що жив в Кодаці з князьком, одібравши той указ, і притаївся з ним: бач, не хотілось віддавать кревної дідовщини; запорожці сугубою докукою та й приневолили короля таке слово ляпнуть, що багацько воно лиха наробило і ляхам, і січовикам по приказці: "Не займай чужого – свого не стратиш". Так, кажу, і ляпнув от яке слово: "Попужніть їх, – каже, – хорошенько, коли не хочуть ласкою віддать вам свої землі!" От і почали запорожці ляхів по-своєму частувати, та й пужнули так, що вже й сам король не рад був тому слову; наробило воно те, що з братів стали ми ляхам лютими ворогами, бо запорожці сім літ шкварили ляхів, поки не забрали всіх земель і не протурили їх за Случ. З того часу – до зруйнування коша, Кодаки зоставались у владінні запорожців, і досі слава об них не вмовкла по всій околиці, бо там ще тільки заховались стародавні запорозькі звичаї.