Коли не сплю, то воші б’ю,
А все не гуляю.
Лави і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в другім кутку стояла постеля – наготові для проїжджих панів. З хати повів мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою.
– Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька, – сказав Корж, – це його й сідло, а моєї небагацько. Покійник був дуже великий охотник до броні.
Повернувшись в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин прем’єр-майорові Качалову.
– Хто це такий Качалов? – спитав я.
– Це ж мій хрещений батько Качалка, – одказав Корж, засміявшись. – Так, бачиш, перехрестили його москалі. Старий, було шуткуючи, звав сам себе: "Примір маляр Відієрв"[2]. Це вже в його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його Качалкою.
– За що ж прозвали його Качалкою?
– Бачиш, пом’ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ веселий, сказано – вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було, підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він вже і палій; не проворний – черепаха; малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки Покрівська слобода, схотілось нам з неї глянуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий – і метнувся навпростець; як посковзнувсь, – трава, бач, присхла, так слизька, – та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: "Та нехай буде і Корж; що ти будеш, сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче – будеш козаком, а з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!"
– Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйнували кіш?
– У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йому вісімдесят було, коли не більш, а сяде, було, на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить!
Він мене і на розум наводив, і оженив, і худобою наділив…
– Де його поховали?
– В Нових Кодаках на цвинтарі.
– Звідкіля він був родом?
– Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по Туреччині, бо тоді протурили запорожців ік кам’яному базару[3].
Отак розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, і не принесли нам вечерять. Старий тільки вгледів Зіньку, зараз і почав її корить тим москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала.
– Годі вже, діду, – озвався я, – не займай її, вона ж закинула той перстеньок!
– Так сердиться ж, матері її ковінька! – одказав Корж. – У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать з чоловіка, а тільки дратувать його. Було, як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів – хлоп’я що-небудь їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою, або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини. Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені, і в сьому зимовику.
– Яке ж це послушаніє було?
– Таке: що скажуть, те й роби, в огонь, у воду лізь, коли звелять; дадуть тобі шматок хліба та заборонять їсти, то з голоду опухни, а хліба того й не покуштуй. І таке ще було, се і мій хрещений батько робив зо мною, як я ще був пахолком. Було, порозсипає дукати, таляри, буцімто погубив, а я стану підмітать курінь, позбираю та й оддам йому, то він і перелічить, бачить, що всі, не хапнув ні одного, от він і погладить мене по голівці та й скаже: "Микитасю, буде з тебе чесна людина!.." Як вже я виріс, то хрещений батько всю свою худобу на мої руки здав, було, й каже: "Бери собі, Микитасю, скільки хочеш грошей, на біса вони мені!" А я і копійкою не покористуюсь: і одягнутий, обутий, не голодний – на біса і мені ті гроші!
Після вечері я спитав старого, де б мені знайти такого чоловіка, щоб провів мене до Ненаситця і в Капулівку. Корж помізкував трохи та й каже:
– Не треба шукать, паничу, я з тобою поїду. Тутечки, в Михайлівці нема такого чоловіка, щоб так тебе провів і все б тобі до ладу розказав, як я. Та воно і для мене добре. Трошки провітрюсь та й до Нікопольського попа заїду, є в мене до його діло.
Я подякував старого за його ласку і, пожегнавши один одного на добраніч, полягали спати.
ІV
Старий розбудив мене до схід сонця.
– Вставай, паничу, – гукав він з кімнати, стукаючи по перегородці, — треба нам зарання вибраться, щоб ще загоді доплить до Капулівки і оглядіть стародавній кіш.
Я мерщій одягся, напоїв Коржа своїм чаєм, а тим часом запрягли коней, сіли та й заторохтіли скільки видко. Од Михайлівки до Ненаситця буде верстов з п’ятнадцять. Дорогою ми розговорились про населення сієї України, і старий став розказувать, як будували Катеринослав.
– За давніх часів Запорозької Січі, — почав він, – Катеринослав має вже четверте назвисько. Перше було Половиця[4], друге – Катеринослав, третє – Новоросійськ, а четверте – знов Катеринослав. Як зайшли ще у сю Україну мої діди, то в тій Половиці були вже зимовики, а за моєї пам’яті стояло шість хат; жили там: козак Крошка, запорожець Антін Токар і Лазар Глоба. Крошка мав хату, де теперечки гімназія, Токар – де дом-штаб лікаря Роде[5], а Глоба жив на тім місці, де руїни палацу Потьомкіна світлішого[6] і казенний сад, тільки хата його була внизу над Дніпром, під скелею. Тамечки у його й млини були[7]; один саджений на каміннях, а другий – байдачний, задля валюшей. З Глобою жив ще другий козак жонатий, Іван Каплун. Отут же була і власна моя хата, опріч сієї Михайлівської, і ми, три сім’ї, проживали вкупі під одною стріхою кілька літ, бо хата була простора і на дві половини. На тих самих печищах, де ми жили, теперечки, збудована каравульня задля сторожів, що приглядають за казенним садом. Цей Глоба, що розказую, був нежонатий і виселився сюди з Нових Кодаків з п’ятнадцятьма душами кравців, бо промишляв кравецтвом. Любив він і садки розводить; ми з ним удвох всю гору, де теперечки казенний сад, позасаджували деревами. Опріч сього місця, Глоба одмежував собі ще чимало землі біля озера, де теперечки суконна фабрика[8], та, засадивши ще стільки, примежував і розвів навдивовижу сад. Там його, як вмер, і поховали: а жив він більш, як сто літ. І досі у тім саду (теперечки і сей казенний) стоїть кам’яний стовп на могилці небіжчика[9]. Як же звали ще трьох козаків, що жили зимовиками по сусідству біля нас, сього вже не згадаю – забув.