— Жінко, ти молода, тепер війна, можеш мати дитину, може ся хтось придурити, аби-сь не затратила...— Я це собі дуже добре уподобала.
Стихла, похилила малу голову на долоню і слухала любої мови крізь глуху віддаль літ.
Зате Докійка розбурхалася у пристраснім гніві, ніби той вогонь по сухій чатині:
— Ех, як подивлюся на сю докторку, що на "кулку" їздить, то так мною трясе, гей вітер осикою... Опиниться вона коли в Бучачі! З-під повної груді дитинку у мене забрала, і так мене ся ліва грудь люто боліла, так за тою дитинкою, що її ще не час було вмирати, банувала, гада— ла-м, скажуся...
— Добре кажуть люди, що це не лічення, йно нищення!
Рання сутінь о цілу низку тонів просвітліла. Юстина задзвонила посудою, поставила в кубках гарячий чай, овочеву намазку, хліб.
— Ходімте снідати!
Встали, але не зараз приймалися за їду. Докійка чогось-то дивилася торжественно на переломаний кусок хліба, а Калина, звернена лицем до отвертого вікна, говорила з застановою, ніби до себе:
— Мочар... глина... гіренький світ... А там, у Нижневі, дзюрчать жерела, як коли той розмайран зелені... Пишуть наші з Боснії, що їм весело, весну обробили, зозуля кує... Але в нас, Господочку, в нашім краю...
Потягнулася з розкішшю:
...в нас поля рівні, аж до тих Гориглядів видно, а далі Селець, Кутнище... Повітря над тими полями, як коли б новіські грайцарі перелітали, або мушки кивалися. Одно нереплигає почерез друге... Боже, коби ще тото взріти!
Помовчала, а тоді з осміхом:
— Десь там на нашім обійсті вітер Ністровий віє, не має у що спинитися...
— А ми, сестро, побудуємо хату, будинки, поставимо два обороги, баркан обробимо до городця... Вже буде, небого, у що вітрові спинитися, не вмлівай, ні! — блискаючи чудовими зубами, сміялася Докія.
Встав день сонячний і солодкий, як спілий овоч, як мід. Весело лопотів легіт доріжкою гераней на вікнах, і снувалася там круговоротом червона в'янь квіток.
Спомини...