Ні світло дня, ні ночі тьма.
Розуміється, отець Йосип був далекий від того, щоб уявляти собі диявола в личині чорта з рогами й хвостом, як то малюють богомази на іконах та зображують релігійні літографії для простого люду, але хіба можна так поблажливо характеризувати передвічного носія зла, що спричинився до первородного гріха людей і позбавив їх раю?.. А далі строфа поеми так вразила отця Йосипа, ніби він уперше в житті прочитав ці полум'яні слова:
Я цар пізнання і свободи,
Я бич рабів моїх земних,
Я ворог неба, зло природи —
І от я біля ніг твоїх!
— "Цар пізнання і свободи"! — саркастично проказав отець Йосип і подумки вигукнув: "Та це ж більшовицький ідеал! Наче з сьогоднішніх газет та відозв узятий!.. Боже, до чого ж були дурні цензори, коли пропускали таку одверту крамолу! І чи засліпило очі обер-прокуророві й усьому найсвятішому синодові пхати цей панегірик дияволові в духовні семінарії та єпархіальні училища? Чи дивно ж після цього, що семінарист замість висвятитись і прийняти священицький сан ліз в університет, плутався там у нелегальних гуртках, вступав до заборонених партій? Таж його збив з пантелику передусім не хто інший, як Лєрмонтов, написавши:
Покинь свої старі бажання,
Лиши нікчемній їх юрбі,
Безодню гордого пізнання
За це відкрию я тобі.
Причитає сентиментальна єпархіалка освідчення демона Тамарі:
До тебе буду прилітать,
І колисати ніжні мрії,
І на твої шовкові вії
Сни чарівливі навівать, —
і вже хай не сунеться сватати її скромний попович, бо вона мріє тепер нічницями про хвацького корнета з "демонічним поглядом"... Розпуста, блуд!
Не Лєрмонтова треба було давати читати єпархіал-кам, — подумав отець Йосип, мимохідь згадавши покійну дружину, — а житія святих та "Поради молодим хазяйкам" Малаховець! Ото їхня лектура. Та що про це казати, коли згубні наслідки того легковажного виховання вже перед очима..."
Але суть нового відкриття, що мовби розкривало очі отцеві Йосипові на багато незрозумілих досі явищ, полягала не в хибах дореволюційної педагогіки, а в далеко гіршому й страшнішому: які ж дужі сили одвічного зла, коли спромоглися штовхнути одного з найкращих поетів святої Русі так піднесено оспівати богопротивний образ демона!..
І щоб хоч трохи заспокоїти зіритовану душу, отець Йосип пошепки, як молитву, прочитав уголос з пам'яті ті зворушливі лермонтовські рядки, які завжди навівали на нього розчулення й замилування:
Повідай, гілко Палестини,
Де ти росла, де ти цвіла,
Яких горбів або долини
Колись окрасою була?
Але це ненадовго зарадило. Коли отець Йосип розібрався й ліг у ліжко, він майже до світанку не міг заснути, все думаючи про могутність пекельного поріддя й людське безсилля перед ним.
І з того вечора диявол не покидав його думок.
Ранком другого дня, коли син пішов до гімназії, а Варвара подалась на базар, отець Йосип, випадково зачепившись за обірвану ланку незакінчених нічних думок, заглибився у первородний гріх перших людей і роль у ньому диявола. Це ж бо диявол, або демон, чи мефістофель (різні імена посланця князя тьми сатани), спокусив людську праматір Єву покуштувати плоду з древа пізнання, добра й зла, і Єва, скуштувавши, знадила до першого гріха й Адама. Диявол, жінка й, нарешті, чоловік, прабатько людського роду, що став жертвою підступів першого й легковажності другої, — така послідовність у первородному гріху, який спричинився до прокляття, що й досі тяжить над людьми. Але хіба пізнавати — гріх? Так, не пізнавши зла, не оціниш добра! Зіставляючи протилежні явища, людина доходить до істини. Як же Бог, творячи першу людину за своєю подобою, не передбачав людського природного прагнення пізнавати й допустив диявола спокусити їх? Таж знав наперед усезнаючий Бог, що саме так воно й станеться, і все ж покарав тяжко перших людей, витавши їх з раю і прирікши Адамові добувати хліб собі в поті чола, а Єві родити в муках дітей своїх. Покарав не тільки прабатьків наших, а й увесь рід людський, наче можна карати дітей за гріхи батьків!..
Отець Йосип, похопившись, жахнувся: в які гріховні роздуми затягнув його лермонтовський "Демон" і який же зухвалий диявол, коли підступив з облудною спокусою навіть до соборного настоятеля, найпершого пастиря серед повітового духівництва!
Настоятелем він став нещодавно, та й то завдяки революції, що знизила навіть у церковному житті колишні суворі вимоги. Раніше, за старих часів, на його місці стояв би благочинний, академіст, що осягнув у духовній академії вищі богословські науки й міг би дати гідну відповідь на всі диявольські питання, перед якими почував себе безсилим отець Йосип. Попувати б йому й досі десь у глухому селі, якби не одружився з донькою-одиначкою старого священика, що, пішовши в заштат, передав зятеві невелику парафію на околиці повітового міста. Отам, на тій Юр'ївщині, як називали прості люди цю парафію, він і прослужив у маленькій дерев'яній церкві, що заціліла ще з козацьких часів, близько тридцяти років. П'ять місяців тому, коли соборний настоятель, благочинний Амвросій, не витримавши страху перед другим приходом більшовиків, нагло помер, духовна консисторія в губернії не одразу дала собі раду, кого призначити на місце померлого. Ворохобні часи кинули багато кого з духівництва на захід, де готувались до чогось польські легіони, а ще більше — на південь, де громадилися офіцерські полки генерала Денікіна. В самому соборі не можна було поставити на настоятельське місце ні священика Максимова, прозваного серед парафіян за невисокий зріст Миколкою Малим на противагу другому соборному священикові, теж Миколі, Вознесенському. Перший був ще молодий і, що й казати, непоказний для такої посади, а другий, отець Микола Вознесенський, хоч і вийшов літами, та не вийшов ні розумом, ні духовним ревнительством: ніхто не чув, щоб він виголосив у соборі хоч коротеньку казань, а службу Божу правив гугняво й одноманітно, наче стояв не перед престолом, а в себе на кухні просівав борошно через решето або крутив м'ясорубку з яловичиною. До того ж отець Микола припадав інколи до чарки. Подейкували, що й наперсного хреста йому не дали досі, що свого першого свяще-ницького хреста отець Микола загубив десь на дачі, гуляючи на іменинах дружини начальника казначейства. Куди ж такого в настоятелі, та ще в такі непевні часи! Решта міського духівництва, приголомшена частою зміною влад, сиділа, нічим себе не виявляючи, по своїх парафіях, здаля поглядаючи, куди хиляться соборні отці.