ананаси, гранати, морелі і т— п. Все це можна запивати сідром, крюшоном, оранжадом (цитринад з вином, овочами і крижинками). Наприкінці морозиво —■ тутті фрутті та абрикосове.
Признаюся, я багато зіпсував паперу на перерахування цих страв, а всім тим я один час жив. Тепер воно минулося. Я повернувся до реальної дійсности, дістаю пайок по 5-ій категорії і клопочуся про перехід хоч би на третю категорію. Так, я забув сказати, що перекинули мене на річку Утіная... Працюю тут з 31-го травня, здіймаємо торф і скидаємо у річку. Сьогодні, 10 червня, звільнений через хворість — на 'сердечному ґрунті; набрякла права і почасти ліва нога, а також жила.
15.УІ. 38. Р. Утіная.
Досі не дав вам телеграми, бо не мав ані копійки... Завтра певне дістану 3 карбованці... Утіная — це, дійсно, річка, маленька, гірська, бурхлива, що впадає в Колиму. Над сопками блакитне, майже українське небо, покрите легкими білими хмарками.
16.УІ. 38.
Хворію, як і раніш. Досі ще не здобувся на гроші на телеграму... Я, здається, писав, що приїхав на Утіну 31 травня і 31 пішов на роботу. Перші два дні працював на механічній одкатці: проштовхував тачки по тросу вниз. Наступні 2 дні возив тачку. Потім вивантажував автомашини на трасі, вантажені галькою, і плянував нову дорогу. Останні два дні працював на річці, скидаючи гальку і торф у воду. На цій останній праці я захворів.
З речей, що з дому, у мене не лишилося нічого: все розгубив я на Нерізі і в Ортукані: властиво не розгубив, а обікрали мене. Лишилося у мене тільки два листи ваших, один твій, Ні-нусю, другий твій, донечко. Я їх беріг, хоч в Ортукані мене дуже просили курці, що не мають цигаркового паперу, дати їм ці листи викурити. Я все ж їм тих листів не дав, бо збирався з ними... а доля рішила інакше, і вони для мене тепер ще дорожчі.
29. VI. 38.
Не думай про те, що я постарішав—пора, моя люба... Хвороба моя (набряклі ноги) минула, і я знов працюю. Спочивав 10 день. Працюю на Бурарі, дерев'янім кориті, що міститься високо, де промивають метал, працюю вночі, — з 9 год. вечора до 7 ранку... їжу дістаю тепер за 4 категорією. Вона міняється щодекади: 'скільки виробиш, стільки й страви дістанеш... У мене тепер ані копійки, нема на що викупити ларковий хліб, та де я на це дістану карбованця, не знаю. —
30.VIL 38. Р. Утіная.
Продовжую писати листа б серпня... До 2 серпня працював у забою на р. Утіній, а 2 серпня пішов на медкомісію, яка з іншими слабими, хворими та інвалідами відправила мене в Усть-Та-єжну... Куди мене пішлють, не знаю... Ясно лише, що на приїск ми не повернемося. І утінська, і усть-таєжна комісія знайшли, що у мене міокордит і, як наслідок, набрякання ніг...
В моєму житті теж нічого "цікавого і радісного": я відбуваю кару. Працюю, їм і сплю за дзвоником, і ніколи мені навіть листа написати. Хіба що захворію та дістану звільнення.
. 20.VIII. 38.
12 серпня мене з Усть-Таєжної відрядили на приїск експедиційний. Напишіть у Київ, щоб усі, склавшися, мені послали 50 к., бо з квітня цього року у мене в кишені не було ані копійки. Я не можу викупити ларьок і послати телеграму.
Чотири останні листи Драй-Хмарині загинули. Вони були най-жахливіші з усіх і малювали, як його життя поволі наближалося до кінця, як догорало воно, мов свічка. Останній з тих листів містив у собі такі рядки: "Я не можу тобі писати... Якщо я не спочину, я падаю на роботі, і тоді мене підвішують... Ноги опухли...".
У "Попелі імперій" Драй-Хмарі присвячено цей уступ:
"Десь за горами край землі — Камчатка.
Ось Колима і приїск Ортукан.
О, тут блакитно квітне тільки згадка
про те, що є на світі рідний лан,
та згодом пориви приспить навіки
північний, вітром гойданий туман.
У натовпі, де майже всі каліки,
я мов когось знайомого уздрів, .
що клав на тачку камені великі.
І я спитав: "Чи з дальніх ти країв?"
І він, на час важку урвавши працю,
здивований, на мене очі звав:
і"У цьому стовпищі всіляких націй
плекаю в серці я простір Дніпра,
і степ, і млосні пахощі акацій...
О, хтось єдиним розчерком пера
все загасив. Скололи гострі глиці
мій мозок. Душу обросла кора.
Та пам'ятаю гомін і грімниці,
якими гнало відгульня-коня,
що вулицями рідної столиці
летів, пойнятий облоком вогня.
Якби побачити мені хоч верби
у звечорілому промінні дня,
з якою радістю я завтра вмер би!
Один лиш вечір запашний страшні
всі спогади з душі моєї стер би.
В минулому, немов у тумані,
спливають кам'яний мішок і ґрати.
Там вірші я, голодний, на стіні
вугіллям чорним пробував писати.
Минула молодість, немов ві сні,
і вже на вороних мені не грати".
І я спитав: "3а що марнуєш дні
ти в пеклі цім і терпиш біль агоній"?
, ,"Лише за те", він відказав мені,
що покохав слова я повнодзвонні,
слова п'янкі, які глухі віки
пролежали у глибині бездонній.
Я був один із лебедів, які
належали до грона п'ятірного
нездоланих співців. О, дні гіркі!
Коли мені служить не хочуть ноги,
мене підвішують на мотузках,
і працювати мушу до знемоги.
Тепер я замкнений у клітку птах". "
Ми бачимо, що й старанна праця стаханівця, і участь у культурній роботі, ілюстрована віршами, яких вимагалося від катор-жан-українців, не врятували Драй-Хмару. Коли його сильний організм не могла одразу зломити праця, то зломили його голод, ночівлі в холодному наметі при ЗО ступнях.морозу та праця, ще важча, яку на нього тоді навалили. Голод навіяв йому галюцинації, що їх він віддав у листі з переліком наїдків і напитків, листі, якого я, як єдиного, подав без скорочень, бо це один із найгені-яльніших у світовій літературі опис страв, в якому він перевершив великого у цих описах майстра — Гоголя.
Питаємося: Защо ці висококультурні люди мусіли каторжанами закінчити життя своє в нелюдських умовинах? Невже тільки за те, що були вони людьми талановитими, що належали до української нації?
Невже є злочином, який з дзвіниці гуде, отой від Бога даний хист? Хіба ж його повинен у в'язниці спокутувати майстер і артист?
Із тайг, із далеких просторів тундр, із того світу промовляють до нас наші друзі і брати, простягаючи до нас руки. Що можне ще сказати про тих знедолених і нещасних, що добувають свого віку у великій в'язниці народів? Про них я вже сказав у "Проклятих роках":