"15. І. 43, Студентці.
1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?
2. Характер укріплень?
3. В німецькій документації з’явилася кодова назва "Блакитна лінія". Що криється за назвою?
Важливі будь-які подробиці.
Професор".
Розділ 14
ЧОМУ ВІН НЕ ЗАСТРЕЛИВСЯ?
30 січня з "фортеці Сталінград" фюрерові "тисячолітнього рейху" надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. "Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою". А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…
Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла "народним генералом", нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя. Тому крізь стиснуті, як від болю, зуби наказав полковникові Адаму, першому своєму ад’ютантові, загасити біля себе світло.
Нараз у дверях стемнілого підвалу без попередньої доповіді, як воно взагалі-то належить, з’явилася дебела постать генерала Росске. Ніхто йому за це не зауважив: генерал очолював дивізію, Яка боронила центр міста, центром оборони якої був оцей підвал в універмазі.
— Дивізія більше не спроможна чинити опір, — похмуро повідомив Росске. — Радянські танки наближаються до універмагу. Настав кінець.
Він не пішов з підвалу. Сів і знесилено притулився спиною до сірої стіни. І нікому не спало на думку гнати генерала до його конаючих серед руїн і снігових заметів вояків — на пекучий мороз, на колючий вітер, під шквал трасуючих куль. У цю ніч ніхто ніким і нічим не керував, ніхто ніким і нічим не цікавився, ніхто не чекав нікого і нічого. Окрім… Проте все було ясно без слів..
І все ж в ніч на 31 січня, під самісінький ранок, сталася несподіванка. До Паулюса, що, сидячи, куняв у затінку, поспіхом наблизився його начальник штабу генерал-лейтенант Шмідт і вручив термінову телеграму з "Вольфшанце".
У цю останню ніч Фрідріха Паулюса возведено в ранг фельдмаршала! Фюрер особисто вітає новоспеченого фельдмаршала "фортеці", яка нині уся розмістилася в магазинному підвалі.
Швидко. Катастрофічно швидко….
Адже лише в минулому грудні Паулюс з генерал-лейтенанта піднявся до звання генерал-полковника, і от маєш: коли він, власне, став генералом без армії, коли нічого іншого, як з покорою чекати полону, не лишається, йому вручають маршальський жезл.
За які заслуги? їх уже нема: вони назавжди перекреслені червоними стрілами наступу росіян.
Тоді за логікою спливає інше: з якою метою?
От на це запитання, здається, вірогідна відповідь є: фюрер кохається в "нордичній" історії, а з неї відомо, що німецький фельдмаршал ще ніколи не потрапляв у полон. Отже, маршальський жезл — це заряджений пістолет, який слід притулити до лоба і натиснути на гачок, завуальований натяк на те, щоб вчасно наклав на себе руки. Трупожеру з "Вольфшанце" потрібен мертвий німецький фельдмаршал!
— Це, мабуть, мусить означати наказ про самогубство, — з підкресленою зневагою мовив Паулюс. — Однак я не дам фюрерові отакої втіхи.
Був холодний, з рвучким вітром ранок. Фельдмаршал підняв хутряний комір шинелі і пішов до виходу — здаватися в полон, таким способом докорінно оновлюючи вояцьку історію Німеччини. П’ять армій фашистського блоку — дві німецькі, дві румунські, одна італійська — припинили існування. Тридцять дві дивізії і три корпуси знищено, в шістнадцяти вцілілих лишилося від половини до чверті особового складу…
…У "Вовчому лігві" лютувала чергова хвиля хворобливої "кризи довіри". Фюрер не міг вимовити ім’я Паулюса. Коли заходила про нього мова, фюрер з притиском сичав: "Він".
1 лютого Гітлер викликав до себе Цейтцлера. Ад’ютант фюрера майор Енгель сів за столик стенографісток. Нотувати "бесіду", сумбурну й розпачливу, почав о 12-й годині 17 хвилин, тобто тоді, коли рядовий мешканець рейху ще нічого не знав, бо німецьке радіо про катастрофу на Волзі мовчало, а слухати закордон давно було заборонено під страхом смертної кари.
Як і завжди, на початку мови Гітлер ще стримував себе, не шаленів, але це не надовго.
— Вони здалися там за всіма правилами. Можна було б вчинити інакше: згуртуватися, влаштувати кругову оборону, залишивши’ останні патрони для себе. Якщо уявити собі, що у певної жінки досить гордощів, щоб, зачувши кілька образливих слів, вийти, зачинитися у себе і негайно застрелитися[18], то я не відчуваю поваги до вояка, який боязливо сахається цього і піднімає руки вгору. Після цього я можу тільки сказати: для мене це має виправдання лише в одному випадку — як це трапилося з генералом Жиро[19]: ми наступаємо, він виходить з машини, і його вмить хапають. Але тут…
Гітлер заклекотів і урвав мову, а Цейтцлер докинув обережно й заспокійливо:
— Я також не в змозі цього збагнути. Я досі сподіваюся, що, можливо, це не так, що він, можливо, лежить там тяжко поранений.
Гітлер — у крик:
— Це — так! Вони негайно будуть одвезені до Москви, і їх примусять віддати наказ, щоб північна частина "котла" також здалася в полон. Шмідт все підпише. Хто не має мужності стати на шлях, до якого, зрештою, приречена кожна людина, той не має також сили протидіяти цьому. Така людина потрапляє в душевний транс. У нас занадто розвинувся інтелект…
— Це абсолютно незбагненно, — зронив Цейтцлер.
— У німецькій імперії навіть мирного часу щороку доброчинно накладало на себе руки від вісімнадцяти до двадцяти тисяч самогубців. А тут — злякався смерті… Як же ця людина могла бачити, що його десятки тисяч солдатів вмирають, але мужньо бороняться до останнього, і після цього віддатися більшовикам?! Та це…