Ми вже поїли юшку з квасолею, а він мовчить на ослоні, теребить пальцями пужално.
— Може, прийшов сказати, що цієї осені вшиєш нам хату куликами, бо стріха протікає? — озивається баба Ликора.
Гарячі вугляки в очах діда Танаса беруться схвальним сяйливим жаром.
— І, либонь, у комині хочеш пошурувати, бо каглу затикай чи не затикай, а однаково хата не тримає тепла?
Й навіть губи в нього спалахують жаром, але мовчить.
А я надивуватися не годен: і як баба Ликора вгадує все те, що хоче сказати й зробити Танас Нездійминога, коли він знай мовчить? І як тільки навчилася читати всі його думки?
Насидівшись і наблимавши шмалькими очима по кутках, гість важко зводиться з ослона, порипуючи кістками та попереком, і вже з порога манить мене пальцем. Так, наче навідувався до нас із якоюсь таємницею, і цією таємницею хоче поділитися тільки зі мною.
— Чуєш, уже скоро...— Голос його шарудить мишею у моєму вусі.— Вилюднюється мій кінь, вилюднюється.
Танас Нездійминога так і каже: вилюднюється кінь!
— Скоро вже буде як змій... Ох і покатаю, бо ти ж на змієві ще не їздив... Була така захарчована конячка, вітер здував з ніг, ледве прибилася до обійстя, а тепер!
У нападі наглого, веселого завзяття хоче люто хльоснути батогом, але батіг заплітається на щаблях драбини в сінях, так що дід конфузиться й поволеньки розплітає покорченими пальцями...
Це вже не перші такі його навідини до нас. Щось дід Танас Нездійминога лагодить, щось клепає, щось збиває, а баба Ликора знай бурчить: "О-о, знову причебе-ряло старе одоробло! То мені треба, щоб слідом твоя відьма прилетіла на мітлі?" Та я бачу, що вона гнівається — й водночас потай тішиться тими навідинами. А я й зовсім божеволію від радості, бо не буває так, щоб дід не пообіцяв прокатати на коні. Мовляв, усе вже готово, ось тільки залишилося підправити кавалерійське сідло, щось там з підпругами не так, а він хоче, аби я на сідлі проїхався через Овечаче.
А якось приходить Танас Нездійминога — й не впізнати діда. І батіжок у руці, й путо з кишені виглядає, й віжками підперезаний, а не дід, наче його підмінили. Всівся на ослоні — й начебто сидить так само, і мовчить так. само, а не дід...
— Може, скажеш щось? — озивається баба Ликора. Мовчить.
— А сльози — як горох...
І треба ж було бабі Ликорі сказати про сльози — як горох. Танаса Нездіиминогу вітром звіює з ослона, а кульгає під вікнами так хутко — наче на батозі летить. Баба Ликора поділ у руку — й слідом за ним наче вже летить на довгому подолі. А мене за ними вже якийсь рудий дідько несе, бо ж недарма від баби Ликори тільки й чую щодня: "Де тебе рудий дідько носить, такого бусурмана?"
За ворота на рудому дідьку — ніде нікого, наче їх обох моторні янголи на небеса забрали. Аж тут до мого слуху долинає тонкий та жалібний плач, мовби то в хмарі над Овечачим божа мати голосить-побивається. Усе ближче та ближче тонке ридання — й ген уже видно бабу Ликору, то вона гірко плаче, а не божа мати.
— Украли! Украли!
Жахливий здогад поймає мене: хтось миттю зумів украсти Танаса Нездіиминогу, тому-то баба Ликора так побивається в горі.
— Хто вкрав, хто? — біжу назустріч.
— Таж хто, як не конокради!
— Діда Танаса вкрали конокради? — полотнію.
— Чи ти блекоти об'ївся — гамує сльози баба Ликора.— До чого той дід судний, щоб його крали? Конокради вкрали дідового коня.
Й далі ридає ревним голосом божої матері.
День тьмяніє в моїх очах. Задираю голову, наче сподіваюся побачити конокрадів у небесах, далі звішую голову, наче конокради вештаються в мене під ногами. Баба Ликора тюпає до хати, а я тюпаю кудись від хати.
Й зовсім не міркую над тим, чому це баба Ликора за вкраденим конокрадом конем побивається так, наче за мамою рідною.
Тюпаю через Овечаче, видивляю очі по чужих обійстях і садках, по левадах понад річкою, по яругах та балках. Може, й не вкрали конокради, бо циганів тепер не видно, цигани до смерті бояться німців, десь наче крізь землю провалилися. Може, кінь відбився від дідового двору, скоро сам знайдеться?
І так мені стає жаль дідового коня, що сльози в три струмки знагла котяться з моїх очей. Ховаюся в кущах, плачу за конем, і так зморююся від сліз, що засинаю. А коли просинаюся — наче я в мішку чорному, спутаний лежу. Схлипуючи, бачу зірки вгорі над собою, і починаю розуміти, що тут, у кущах, мене й ніч застала вві сні.
Страшно йти до хати, але мушу, бо де подінуся.
Баба Ликора стоїть з рогачами біля осяяної вогнем печі, немов святий Петро з ключами біля воріт до раю.
— Знайшовся,— каже вона.
А в мене й сили нема зрадіти, що не свариться. Не хочеться ні їсти, ні пити, важким лантухом валюся на тапчан.
— Знайшовся, чого ж ти не радієш? — беззлісно бубонить баба Ликора.
Про кого вона каже? Хто знайшовся? Авжеж, я знайшовся. Добре, хоч не сварить, що байдикував і спав у кущах.
А баба Ликора, вергаючи рогачем баняк у печі, дивується:
— А злодій і не ховався, так і гарцює на дідовому коні через Овечаче... Ото вже Павло Голоха, ото вже упир!
— Кінь знайшовся? — нарешті здогадуюся, схоплюючись із тапчана.
— Еге ж, кінь... Там така бійка зчинилася біля млина! Танас Нездійминога тягне за вуздечку до себе коня, а Павло Голоха відбивається, аж поки гепнувся на греблю, а народ зібрався до млина молоти на хліб — і сміх, і гріх.
— А чого ж Голоха коня вкрав у діда?
— Кричав, що реквізиція... Реквізував, бо так німецька влада захотіла.
Я не знаю, що таке реквізиція, але не сумніваюся, що злодійство. Отже, не потай украв, а з дозволу німецької влади, бо тепер таким усе дозволено.
— То я побіжу,— хапаюся бігти.— Дід Танас обіцяв покатати на коні.
— Авжеж, обіцяв, справді... Казав, що завтра, ото чекай світанку...
Хіба можна лежати на тапчані, хіба можна чекати світанку, який, либонь, ніколи не наступить, бо велетенським чорним кажаном ніч узяла Овечаче в свої гострі пазурі — й не відпускає. Коли вже відпустить, коли вже цей зловісний кажан ночі полетить геть, злякавшись денного світла? Коли той досвіток? Нема ні досвІтку, ні світанку, темно, мовби чорти покрали з неба не тільки зірки, не тільки місяць, а й сонце збили з дороги, десь воно подалося на темні далекі манівці. І все ж таки — ранок: мовби жар-птиця прилетіла, звила собі гніздо в моїх грудях, а вже з грудей, а вже з очей, а вже з моєї душі світить на бабу Ликору в хаті, на садок за вікнами, на Овечаче в безмежному світі.