— То й добре... Ходімо зі мною, — тулиться телеваватий до Вусті.
— В хаті розгардіяш, куди ж ми підемо, — підсміюється Вустя Хрещата.
— А в клуню ходімо, ген і сіно видно з клуні. Побалакаємо там...
— Я б і пішла, якби ви отого відпустили дядька, що вмирає в халабуді. Так мені його жаль! Так жаль, аж бога боюся. Хіба довезете? Не довезете, бо дихає на ладан. А ми б його отут разом з бабою підлікували.
— Еге, еге, — підтакує баба Ликора. — Не довезете, помре в дорозі, а ми б підлікували, бо справді перед богом жалько.
Забарські дядьки перезираються між собою, шкірять зуби, телевань цвіркає слиною:
— Можна побалакати, чом би й ні... Можна договоритися, чом би й ні... Але хто ж отак добалакається, га?
— Хіба могоричу мало? Ще винесу.
— Від могоричу не відмовляємося... А щоб ближче до діла, а щоб таки договоритися, то ходімо в клуню... Бо якось невдобно при дитині.
Вустя Хрещата стоїть ні в сих ні в тих. А з халабуди — стогін людський, що баба Ликора не витримує й каже:
— Та піди з ним у клуню, піди... В клуні договоріться.
— Ви так совітуєте, бабо Ликоро?
— А то ти сама не знаєш! Мене ж не кличуть, а тебе. Як вони, ці забарські дядьки, стали реготати: наче лантухи з реготами порозв'язувалися. А Вустя звугліла очима та губами, стала схожа на спечену ранніми, передчасними морозами мальву, й каже:
— То піду, раз ви кажете, ви знаєте, ви вік прожили.
— І я б пішла! — баба Ликора своєї править.
А лантухи з реготами в забарських дядьків не тільки порозв'язувалися, а й полопалися.
— Ходімо, раз баба посилає нас, — мовить телеватий, обіймаючи Вустю за стан.
І вони йдуть, і скоро зникають у клуні, й двері зачиняються за ними. Спохмурнівши, роздимаючи ніздрі, глистуватий сам собі наливає горілку, п'є, пхає до рота рум'яну пампушку. Баба Ликора мовчить, прислухаючись до халабуди, а я все поглядаю на клуню: чому двері так довго не відчиняються, коли вже вони там добалакаються за Миколу Очеретного?
— Либонь, серйозна там у них балачка, — бубонить ціпилно з ціпом.
А баба Ликора мовчить і заплющилася, наче в душу свою задивилася —й нічогісінько там не бачить...
Відчиняються двері клуні, вибігає розпашіла, розкучмана Вустя Хрещата, блузка вибилася зі спідниці, солома у волоссі. А слідом за нею — телеватий важко перевалюється, ґудзики на розпанаханій сорочці застібає.
— Бабо, бабо! — задихається на бігу Вустя Хрещата. — Поможіть мені...
— Помогти? Що? — не тямить баба Ликора.
— Та дядька Миколу вдвох винесемо, бо я сама не подужаю.
— Давай, дочко, давай.
І тут Вусті Хрещатій заступає дорогу глистуватий забарський дядько:
— А зі мною?
— Що з тобою?
— А зі мною ти радилася? Балакала? — хапає її за руки. — Хе, яка метка! З одним побалакала, а з другим не хоче. Ану ходімо й зі мною до клуні.
— Та пусти! — виривається Вустя Хрещата. Сльози юшать у її голосі, й вона благально обертається на теле-ватого. — І чого він учепився, га?
Той мовчить, розтягуючи в усмішці губи, наче шворки. І цідить:
— Ну, зі мною ти справді побалакала в клуні... З тобою ми договорилися, це правда. Але ж з ним ти не договорилася, ні? Договорися і з ним, бо ми ж удвох, щоб нам потім від нової власті не перепало. А кому хочеться відповідати? Коли з обома договоришся — обоє язики на замку триматимемо.
Вустя Хрещата, наче громом ударена, то на мене дивиться, то на принишклу бабу Ликору, то на похижілих лицями забарських дядьків.
— То ходімо, — каже глистуватий, поглядаючи на сонце.— Бо вже нерано, а нам ще дорога — чи в Турбів їхати з товаром, чи в Забару вертати впорожні.
Баба Ликора плаче, і сльози повзуть по її темному виду, як мурахи.
Наче куль соломи, Вустя Хрещата дивно обм'якає і падає на землю, під ноги забарським дядькам. Здивовано смикнувши плечем, глистуватий носаком торкає Вустине плече — вона лежить непорушно. Не змовляючись, вони йдуть до своєї циганської халабуди, всідаються в передку, над застояними кіньми злітає
батіжок — і халабуда скрипить колесами* а через їхній скрип долинає людський стогін.
Благально простягнувши перед собою руки, баба Ликора ступає по обійстю вслід за халабудою — й завмирає.
Вустя Хрещата лежать на землі й не зводиться.
Халабуду за деревами вже не видно, й не чутно поскрипування незмаш,ених коліс.
Перегодя баба Ликора підступає до скульченої хазяйки, торсає за плече:
— Вусте, Вусте...
Відірвавши від землі голову, зводиться на лікті, дивиться обезумілими, дикими очима.
— Вусте,— знову баба Ликора,— Вставай, підемо хату домащувати.
Вустя Хрещата дивиться на неї так, наче не впізнає.
— Що ви кажете?— озивається.
— Хату гайда твою домащувати.
— Яку хату домащувати?— безтямно допитується.
— Таж твою.
— А-а,— згадує нарешті Вустя Хрещата.
Йдемо до хати, й кожне — мов з хреста зняте. Вустя бере просяну щітку з відра, в якому наколочено білу глину, розгинається — і щітка випадає з руки. Вустя знову бере щітку — й знову щітка ляпає з руки на підлогу. Випроставшись, тупо дивиться на бабу Ликору — й дедалі погляд її стає все ворожчим і ворожчим.
— Ви чого прийшли до мене?— питає.
— Хто? — розгублюється баба.
— Ви чого прийшли до мене!
— Хату білити... помогти...
— Я вас просила?
— Та я сама, Вусте, я завжди сама, — виправдовується баба Ликора.
— А я думала...— в гіркій жалобі заламуються губи у Вусті Хрещатої.— Уже вік прожили, то я думала, що розуму нажили.
— Що таке, Вусте, що таке? — сокорить баба Ликора, ще не здогадуючись про; свою вину, але вже відчуваючи, що провинилася.
— Я ж у вас, як у мами рідної... запитала, чи йти мені в клуню, чи ні... а ви що порадили? Йти, еге?'
— Аби порятувати дядька свого, Миколу Очеретно-п>!
— Отак ви порадили — й отак я порятувала.
— Хто ж міг подумати на того другого ірода...
— Отака ви мудра... Не голова, а казан золотого розуму... Що я вам скажу? Ото якби не ви, ніхто б мені такого сорому не порадив.
— Та я... та вони...
— Ото як прийшли — так і йдіть своєю дорогою, а тільки дорогу до моєї хати забудьте. Обійдуся і без вашої помочі, і без вашого казана золотого розуму.
— Вусте, Вусте, не гніви бога!
— Самі ви пішли проти божого — й мені порадили... Зів'яла, як пучок польових квітів за божницею, баба