Співуча колиска з верболозу

Страница 52 из 83

Гуцало Евгений

— Ходімо хутчій,— смикає мене за лікоть баба Ликора.— Ходімо до Тилимона.

А сама, здається, не годна відірвати від землі обважнілих ніг.

Я бачу, як Срулиха в сльозах повзе по зеленій траві й голосить. Вона повзе до Павла Голохи, що тримає за ручку маленького Марка в білій полотняній сорочечці. Павло Голоха задирає чобіт — і носаком так штурхає в груди сусідку, що вона з зойком валиться на подвір'ї.

— Ходімо, дитино, ходімо хутчій. Чуються скрики-голосіння:

— Моя дитина... Моя дитина, іроде...

Я ще бачу, як Павло Голоха тягне чорнявого Марка до груші, під якою навесні сусідка закопала свого застреленого собаку Реп'яшка. І — більше нічого не бачу, бо баба Ликора смикає мене за лікоть, аж я спотикаюся.

Вже на шляху чую раптовий постріл. Постріл долинає зі Срулишиного подвір'я.

— Що це? Що?

Баба Ликора пхає мене в плечі, водночас пальцями затикаючи мої вуха.

— Нічого... Нічого...

Та навіть затуленими вухами я чую ще один постріл і пронизливий жіночий лемент, який б'ється над нашим кутком, над усім Овечачим. Наче кричить сама земля. Наче від страшного болю кричать небеса над селом.

— Швидше, швидше, а то й нас дожене.

Світ розпачливо лементує у моїх вухах, горе плаче голосом невтішної Срулихи. Ми тікаємо, а не можемо втекти, горе та біда не відстають від нас, вони тікають разом з нами — й не відстають.

ОНИСЯ, ОНУКА ДІДОВА

— Агов, ти хто? Ноги мої летіли, я летів на ногах, а голос ударив звідкись — і я зупиняюсь. Може, озвалася калина? Може, груша? Може, яблуня? Переводжу очі з калини на грушу, з груші на яблуню — мовчать. А коли бузина? І бузина мовчить.

— Куди біжиш?

Переводжу сполошений погляд на рясний молодий вишник, бо то вишник таки озвався, питає, куди біжу.

Поміж молодого вишнику соняхи цвітуть, і мальви цвітуть, і стебла кукурудзи, і стебла конопель,— хащі Такі, що й дивитися страшног та я дивлюсь, шукаю голос. І, нарешті, бачу той голос, що озвався до мене. Бачу той голос поміж вишнику — у розквітлих мальвах, кукурудзі та коноплях. Той голос сам скидається на розквітлу мальву й лагідно усміхається.

— Чого так злякався?

Я не злякався, я здивувався, але язик не повертається в мене сказати, що я здивувався.

Бо невже ця дівоча голова так виросла в молодому рясному вишнику, як тут повиростали мальви, кукурудза та коноплі? То чому я не бачив цієї дівочої голови тут раніше, а побачив тепер ось?

Усміхнена дівоча голова дзвенить усміхненим голосом, наче ластів'їним щебетом:

— А ходи-но сюди ближче, не бійся.

Може, я б і не пішов, та ноги самі несуть... Що це так пахне? В Овечачому ніколи не доводилося чути таких запахів, ніде не доводилось... І чим далі я ступаю у вишник, тим дужче пахне, аж у голові паморочиться.

— Бери шоколад...

У руці, що запаморочливо пахне, палахкоче скибочка срібла, й ця незнайома скибочка також пахне п'янко.

— Ось так розгортай і їж.— Голос її звучить угорі, наді мною, а я боюся відірвати очі від чудного срібла, щоб не спурхнуло й не зникло.— Ось я з Вінниці приїхала до діда в гості, а діда в хаті нема... Ти не знаєш, де мій дід Ілько?.. Ілько Танцюра?..

Й рукою показує на дідову хатину, що зеленіє шапками моху на стрісі.

— Дід Ілько?— спромогаюся на голос.— Таж у діда Ілька є кінь!

— Який кінь?

— А розжився дід Ілько на коня!

— То й що?

— То дід Ілько з конем їздить скрізь!— мало вже не кричу, бо так хочеться, щоб вона все зразу втямила.— Й по Овечачому їздить! І в Новій Греблі! І в Вівсяниках! Скрізь... У нього кінь і грабарка, то він скрізь помагає. І йому скрізь щось дають.

— А-а,— тільки й озивається вона.

— А що мене розбирає страшна цікавість, наче вовка опеньки, то зважуюся запитати:

— Хто ти така?.. В Овечачому таких нема...

І вона сміється так славно, що я забуваю й про шоколад у своїй руці.

— Таж кажу, що Онися, онука дідова. Перебралася з села до Вінниці, ось ти й не пам'ятаєш мене. А це навідалася до діда в гості, скучила. І гостинців привезла. Ти любиш такий шоколад? Чого крутиш головою? А я люблю... Послухай, що ж мені тут без діда Ілька? Може, ти його пошукаєш і покличеш? О, знаєш, що я придумала? Скажи хлопцям, багатьом овечацькші хлопцям... Усі подивіться, де той дід їздить, коли онука в гості навідалася. Дід мені зрадіє, ой, зрадіє, а я вас усіх шоколадом пригощу. Німецьким шоколадом, у мене багато в чемодані. Бачиш, ген чемодан стоїть біля ґанку?.. Юо я сама кваплюся назад у Вінницю...

Біля ґанку справді щось чорніє, сяючи блискучими гострими кутами. Невже там повнісінько шоколад. який я лизнув язиком лише раз, чуючи на язиці смак, який не порівняєш ні зі смаком печеного, ні пирога з квасолею, ні з вишнею?

Ноги мої самі зриваються в політ, і я вже на своїх ногах!

Очі мої нишпорять по шляху, по вулицях і по чужих обійстях: чи не видно діда Ілька. Він дідок росту дрібненького, ледве й виріс над землею. то треба дивитися за його чалою конячкою. Щоправда й чала конячка в діда невеличка, миршавенька, та таки вища за діда Ілька.

О, якийсь дід, згорблений, з клуночком на плечі ген-ген майнув!.. І я вже біжу, наздоганяю,— та зупиняюся, бо це таки хоч і дід, але Нездійминога, а який він мені дід Нездійминога, коли онука Онися прибилася в село до діда Ілька Танцюри?

Обертаюся — і вже щодуху біжу на інший сільський куток. Де він, де? Бо Онися ото завернеться — й тільки ви її бачили...

— Дядьку Тилимоне!— весело кричу, побачивши дядька, що накульгує попереду.— А з Вінниці приїхала Онися!

Дядько Тилимон зупиняється і, вийнявши з рота цигарку, питає:

— А це ж яка Онися з Вінниці приїхала?

Спиняюсь на стежці і я, сторопівши: дядько Тилимон відати не відає? Таж він для всіх посплітав колиски, всі повиростали в його колисках, сам скільки хвастався.

— До свого діда Ілька приїхала,— белькочу спантеличено,— а його в хаті нема.

— До діда Ілька? Онися?— темним стовом стоїть дядько Тилимон.— Та не може бути!

— Хресійбо!.. І назад у Вінницю квапиться...

— Та не може бути!—ще дужче супиться дядько Тилимон.

Та що мені до дядька Тилимона, коли він не знає про діда Ілька! Біжу собі далі, аж у голові макітриться. Зустрічаю овечацьких хлопців—і тепер ми вже біжимо разом. Здибаємо Тарапатого над річкою — і вже Трапатий біжить у нашому гурті. Всі ми шукаємо діда Ілька Танцюру. Бо всім я сказав про шоколад, усім хочеться німецького шоколаду, а мені ще ж хочеться побачити й Онисю! Сам не відаю, чому хочеться, а таки хочеться, і я радий з-під землі дістати діда Ілька, аби тільки дістати.