— Впізнали свого?
— Не впізнали, нема,— знову баба Ликора.— Десь він по світах...
— То й слава богу... Ще приб'ється до рідного порога...— Й до тітки Ярини Васюхно: — Вже не плачте, а радійте. За всіма плакати — де набрати сліз?
— Сльози самі течуть у неї,— це баба Ликора.— Хай хоч за чужими поплаче, аби полегшало.
— І в мене горе, жіночки... Наші відступали, здається, вже й відступили отуди, на горби... Маленький Грицько мій, як огірочок малесенький... Нагріла води в ночвах, поставила отамо ночви під калиною, де вирва. Нагрілася вода в ночвах, то я свого маленького огірочка поклала на спинку, щоб поплескався, бо любив плескатися. А сама до хати, бо там огонь горів у печі. А налетів літак німецький, щось кинув — і хата захиталася, і земля. Вибігаю надвір, а ночов немає, і Гриць-ка в ночвах нема, тільки яма, й скрізь лежить подерта земля... То як побачу в хаті колисочку — все він мені ввижається у колисочці. Підійду, погойдаю та поколишу, бо ж не наколисалася. І пісню поспіваю, бо не наспівалася.
Дивлюсь я на чорняву молодицю — й п'яте через десяте починаю розуміти все те, що довелося побачити. Хоч і не до кінця розумію. Тому запитально поглядаю на бабу Ликору, яка все знає, якій розуму не позичати.
— Кому які ліки,— озивається баба Ликора.— Кому сльози, кому пісня.
— Слухайте, жіночки... А віддайте мені свого хлопця.
Й киває на мене.
— А хто ж мене триматиме на цьому світі? — раптом гнівається баба Ликора.
— Такий малий, а вже тримає? Як же він тримає?
— А отак! — І баба Ликора бере мене міцно за руку, підносить мою руку вгору.— Ось так і тримає... Ну, веди бабу, веди, бо не втрапимо без тебе додому, показуй дорогу.
Мені так жаль чорняву молодицю, що я в сльозах дивлюся на неї і ніяк не зрушу з місця.
Тоді баба Ликора сама рушає з обійстя. Слідом за нею, мовби пробудившись зі сну, ступає тітка Ярина Васюхно, щось безмовне шепочучи звуглілими губами.
Обертаюся вже з левад, коли йдемо поміж криничок — очей ясної води. Чорнява молодиця стоїть біля своєї хати й дивиться нам услід.
І з її хати злітає боцюн, лине за нами...
ЧОРНІ ОЧІ В СУСІДЧИНОМУ ВІКНІ
Буря налітає перед досвітком — і заглядає у вікна вогнем блискавок.
Світло блискавок сліпучим світлом вливається в хату, яка, здається, ось-ось спалахне зсередини. Хата наче корчиться в мерехтливому потопі. Блискавки гаснуть — і хата сліпне в темряві.
Грім гуркотить далеко, над полями чи й над лісом, а потім зненацька — над самою хатою, аж сиплеться-ше-лестить глина зі стелі.
— Бабо Ликоро...— клямцаю зубами від страху.
— Спи... То бог на небі гнівається на людей за їхні гріхи. Дуже багато гріхів у людей...
— І на мене?
— Ти ще маленький, то які в тебе гріхи? На тебе не гнівається.
І — вітер висвистує, шумить, гуркотить надворі. Наче отой німецький літак, який ганявся за тіткою Секле-тою та за її червоною коровою. Цікаво, й чому бог на небі тоді не розгнівався на того німецького льотчика? Може, був десь далеко й не бачив?
У світлі блискавок за вікном видно, як під вітром дерева киплять-бунтують зеленим шумливим листям, як молодий осокір гнеться низько, вигинаючись луком, ось-ось зірветься з землі — й полетить у безвість бурі.
Я засинаю під грізні вигуки нічної грози, і вві сні мені мариться, що я лечу на тому вигнутому луком осокорі, лечу понад землею, а в мене за плечима спалахують блискавки, мов крила.
Вранці виходжу надвір — жито й коноплі на городі потолочено, картоплю вирвано з корінням, обламане гілля лежить на землі під деревами. А мій осокор, що
вигинався луком і на якому я вві сні летів,— стоїть і сріблиться листям!
А що там коїться на обійсті в Срулихи?
Хата її — в акаціях та вишнях, та ще в кленах, та ще в блекоті. І там потолочено грозою, і там повиривано бурею. Іду через бабин садок ближче до сусідчиного обійстя, цікаво розглядаю —; й раптом влипаю поглядом у причілкове вікно на жовтій стіні.
Чиї це чорні очі дивляться на мене з темної сутінкової шибки? Обличчя нічийого не видно, самі лише очі некліпливі — наче зі старої, дуже давньої ікони, яка зчорніла й струхлявіла від своєї вєтхості.
Мимоволі кліпаю, а коли розплющуюся ——очей нема
А-а, привиділося, бо то ж не Срулишині очі, а більше в сусідки нема нікого, хто б ото виглядав з вікна. Та й сама Срулиха зараз поставила драбину біля порога, здерлася на драбину — й вшиває сніпок, видертий бурею зі стріхи.
Тут — кущі смородини, і я скубаю ягоди, кладучи до рота ягоду за ягодою. А також посмикую по листочку квасець, що росте поміж кущів смородини. Зовсім забув про те видиво в шибці, а через якийсь час глянув на вікно причілкове...
Знову двоє очей чорних дивиться звідти!
Вже не до смородини, аж у п'ятах дивний холодок лоскоче. Боюся глянути на Срулиху, що стоїть на драбині, бо тоді видиво в шибці пропаде. Якась мана-при-мара, але чому в цієї мани-примари людські чорні очі?
І — тануть раптом, линуть у морок комірчини, бо там у сусідки комірчина.
Хочеться крикнути:
— Тітко Срулихо, та чи ви знаєте!..
Але боюся крикнути, бо язик не повертається.
І я вже чомусь не можу стояти близько біля сусідчиної хати, рвучи смородину та квасець. Поволеньки відступаю задки, а погляду не зводжу з чужого причілкового вікна. Може, знову?.. Може, знову несподівано морок комірчини зацвіте чорними очима, які начебто й не на обличчі, а в повітрі плавають? Але темне скло не проросте чорними очима, хоч і як пильно я вглядаюся.
Може, це нічна передранкова буря: натрощила, наламала, та ще й оті чорні очі занесла в Срулишину хату? Бо де ж вони інакше взялися?
Відтепер я уже хоч би й де кручуся на обійсті, а мимоволі зір мій летить і на сусідчине подвір'я, і до її вікон, особливо ж — до причілкового. Срулиха давно вже вшила сніпок, вештається по хазяйству то з сіней, то в сіни. І, либонь, нічогісінько не знає. То, може, сказати? Може, сказати бабі Ликорі?
Але чомусь мовчу, не кажу. Може, то нічна буря навіяла мені таке видиво? Може, це тому, що вві сні я летів понад землею на молодому осокорі?
Підходжу до цього білокорого шелесткого осокора, погладжую шорсткий стовбур. Еге ж, стоїть у землі, не зривався з неї, отже, не міг нести мене в польоті понад землею.