— Чи можна по тюрмах так, Маріє?
— А де ж іще? Батько та мати в Павла Голохи — мов подорожники, хоч до якої рани тули, то загоять. Павло в них удався.
— І так тепер на Ксеню та на дітей своїх?
— Озвірів... А ти чого слухаєш нас? — насипається раптом на мене тітка Марія.— Тобі треба ото балачки наші слухати? Краще б за півнем отим поганявся, що сидить на воротях!
І вони — знову за своє: шелестять голосами, наче осокори листям.
— Ой, війна страшна.
— А життя було краще?
— І що його чекає, оцього лобуряку? —— Те, що всіх чекає, а доброго мало.
— Як же його порятувати, Маріє?
— Хіба затулиш руками, Ликоро? Затули, коли можеш, затули.
— Одних до Німеччини забирають, других на фронт.
— І цього заберуть, як підросте!
— Ой, не хочу! Ой, не дам! Як же його порятувати? Вони гомонять журливо, а я скрадливо підступаю до червоного півня, що сидить на воротях. Підступаю так, наче й не до нього. Може, обману? Півень геть старий, то, може, обману. Безсилі крила в півня обвисають на ворину, а на стомлені очі наповзають більма. Півень ледь розплющується — й знову наповзають більма.
Тітка Марія важко зводиться, зав'язує рядно з лепехою.
І в цей час я підскакую до червоного півня — і він у моїх руках!
— Раденький, що дурненький! — чудується тітка Марія з мого сміху та з радості — і повільно зникає за ворітьми.
Пішла, а в повітрі стоїть дух лугового різнотрав'я.
— Як же нам з тобою порятуватися? — у розпачі каже баба Ликора.— Це ж чекає на тебе війна, чекає.
А я сміюся, що зловив півня.
— Уже ж цей галаган такий старий, що на ногах не тримається. Навіть забуває вдосвіта прокукурікати. Ото хіба що в юшку годиться. Ану ходімо до клуні.
— Ой, не хочу! Такий славний галаган!
— А хто тебе питає, дитино? — бринять сльози в її голосі.
Ми йдемо до клуні, й отут за дверима баба Ликора бере сокиру, якою рубає дрова. Сокира гостра, бо коли затупиться, то баба несе її до дядька Тилимона, а той точить, бо майстер на всі руки.
— Ото клади півня на оцю колоду, а голову йому ось таки витягни, а пальцями візьми ось так, ось так.
Півень слухняний, його шия витягується на'колоді, лежить червоним шнуром.
— А чого ви плачете, бабо? — питаю.
— Ой жаль, як мені жаль, дитино, ти й не знаєш.— Тримаючи в лівій руці сокиру, вона хреститься.— Господи, прости мені грішній!
— Оце вам так жаль півня?
— І півня жаль, і тебе жаль.
— Мені жаль, але я не плачу.
— Ну, тримай... А пальці свої ось так поклади, ось так...
Сокира злітає догори, опускається, відтята півняча голова падає на солому. Гострий біль пронизує мою праву руку, і я відпускаю півня на колоді. Нетямковито дивлюся, як півень без голови скаче на соломі, наче живий, і прагне злетіти, б'ючи крильми, з перетятого горла йому юшить кров, а гребеняста голова б'ється неподалік.
Наче безголовий півень хоче вернутися до своєї голови, а відтята гребеняста голова хоче знову зростися з півнем.
А з мене так і цибенить крик:
— А-а-а-а-а...
На колоді лежить мій відрубаний палець, а з моєї правої руки струмує кров.
— А-а-а-а-а...
Це наді мною кричить нелюдським голосом баба Ликора.
— Що ж я наробила...
Здирає з себе полотняну блузку, люто рве — й білою шматиною перев'язує праву руку так, наче хтось затискує в ікластій пащі.
— Болить? Болить? Ой-ой-ой... Що ж наробила я, несосвітенна! Як же я оце сокиру підняла на дитину.
Баба Ликора бере з соломи сокиру. Що вона зробить зараз оскаженілій сокирі, що? Вигинається кощавою постаттю — й сокира летить у куток клуні, там заривається в мерву та потерть.
А я ще дужче заходжуся криком, дивлячись на відрубаний великий палець, який лежить на колоді. Півняча голова ще сіпається, безголовий півень ще здригається, й мені так страшно: а раптом і палець почне смикатися, шукати руку?
Баба Ликора бере мене за лікоть:
— Ходімо до баби Весни, вона тобі забалакає кров...Що, болить? Та не так воно вже й болить, як ти кричиш.
Справді, здається, що не дуже й болить, але зуби мої самі цокотять, але крик сам рветься з грудей.
На обійсті тривожно кудкудаче зозуляста, а довкола неї переполошено в'ється виводок курчат. Баба Ликора лихим вихором ускакує до хати, замість подертої полотняної блузки зодягається в сатинову жакетку, й ми йдемо до баби Весни.
— Руку оцю... вище тримай,— бубонить перепаленими, перешерхлими губами, тягнучи вгору мою замотану руку.— І не кричи, щоб не зглядалися... Подумають, що тут горе якесь... Маєш пальці, маєш... Може, то в тебе збитошний був, тепер забудеш за збитки та більше слухатимешся.
Змарніле її кощаве обличчя спопеліло, наче густим павутинням посновано.
— Ой, страшна війна, страшна. Все вона з'їдає, хай мале, хай старе... Як виростеш, уже не візьмуть тебе на війну, а їй ні кінця, ні краю. Ще дякуватимеш, о, що я тобі вкоротила пальця.
Знизу поглядаю на бабу Ликору, й здається вона схожою на чорний вихор.
— О, я добріша за війну, добріша. І я не розумію, що вона каже.
— У мене хоч і лихе серце, зате є, а у війни ж триклятої зовсім нема серця.
Де вже там під рудою глиняною горою хата баби Весни, чи скоро вже, чи скоро?..
СЛІПА
— Чуєте, чуєте,— шепочу. — Бабо, просніться!
З причілка, з літнього мороку ночі до хати руча-єм-струмком жебонить:
Ой, Іванку, мій Іванку,
одягни ти вишиванку,
хай сміються вражі люди —
свято в нас з тобою буде!
Справді співає хтось, чи мені причувається вві сні? Але ж не причувається: жіночий голос-павутинка в'ється не сам, разом з ним снується хлоп'ячий, грубуватий і хрипкий. А баба Ликора спить на лежанці, сопучи очеретяною дудкою на вітерці.
О, знову два голоси куделяться легкою піснею, наче щедрують.
Уже весна скресла...
— Що ти нам принесла?
— Коробочку з вератюнками,
а другую із червінцями,
старим бабам на куделечку,
молодицям по серпаночку,
щоб бігали на весняночку...
Й тут з лежанки долинає бабин сонний голос:
— Хто ж це співає посеред ночі?
— Не бійтеся, бабо,— кажу, вгадавши отой хрипкий хлоп'ячий голос,— то співає Тарапатий!
— Тарапатий? Хай господь милує...
Баба Ликора крекче, зводиться, намацує в печі жарину, що не погасла в купі нагорнутого попелу, від жарини запалює каганця. Клямцає клямка в дверях... О, бубонять під вікнами... Скоро скриплять на завісах двері, входить баба Ликора, підтримуючи за лікоть якусь жінку в темному жалобному одязі. Жінка тулить до грудей якогось вузлика. А де ж Тарапатий, всюдисущий і непосидющий? Либонь, ось-ось переступить поріг, але його немає. Може, причувся голос його в співі? Може, знову ось-ось долине знадвору? Прислухаюся до глибокої місячної ночі — тихо, мов у комара в вусі.