— Бідна ти, Варко.
— Не бідна я, а душогубка материна.
— Ото вигадала!
— Не вигадала, а правда.
— Не вигадуй гріха на свою душу. То війна винувата. Німці винуваті. Де ж у тебе те знаття було?
— Я послала свою матір під бомбу. Якби не послала, то мати й досі була б жива. А нащо мені жити, га?
— Не вгадаєш, Варко,— як може, втішає Секлета,— Ось зі мною що було, га?
Вмовкають усі. Вже знають, що з нею було. Знають?
І я вмовкаю. І хоч бачив, що тоді було, а зараз витріщаюся на тітку Секлету — що з нею тоді було? Так — наче я не бачив і не знаю? Так — наче вона зараз скаже те, що я справді не бачив і не знаю?
Тітка Секлета виймає з печі горня з вареною картоплею, зливає над помийним відром — і ставить на стіл.
І все мовчкома. Що ж вона знає?
Якимось дивним гарним поглядом дивиться на неї вчителька Ксеня Дмитрівна,— здається, ніколи й ні в кого я не бачив такого виразу в очах: що цей її вираз — це наче мій вираз, то наче я дивлюся її очима.
— Ото як той літак за мною та за коровою ганявся...
Баба Ликора хапається обома руками за голову:
— Я тоді, Секлето, не менше за тебе натерпілася. Ти в балці, а ми з малим у глиняниках. Я думала, що то він і на мене полює.
— Ви, бабо, придумаєте за себе,— заперечує Секлета.— Ви йому були потрібні, еге. За мною ганявся та за коровою. А я тікаю від нього й думаю: а не вцілиш! Бо ще не було такого, щоб хтось Секлету перехитрував.
— Які ж то хитрощі? — бурчить Срулиха.— Та ще з німцями, а німець у літаку?
— А то ви не знаєте мене! — чомусь не перестає вихвалятися Секлета.
— А й правда,— згоджується баба Ликора. Й раптом Варка скрикує:
— У вікно хтось дивиться!
Справді, в причілковому вікні до шибки прилипає якесь обличчя. Якби не вазони на підвіконні, то разгле-діли б, а так вазони затулили. Тітка Шла перелякано хреститься — й людська машкара у вікні наче лякається її хресного знамення й тане в мороці.
— То по мене...
Всі повертаються до вчительки Ксені Дмитрівни, бо то вона шепоче побілілими вустами.
— То я накликала біду на цю хату. Всі мовчать, наче громом вражені.
Перегодя під вікнами шелестить хода — й стихає, шелестить хода — й стихає. Невже ото людська машкара вовтузиться надворі? Й зараз ось-ось зайде в хату? Я дивлюся на вичовганий поріг, що запав у глиняну долівку, так що під дверми —— щілина сліпає в сіни.
Клямцає на ґанку, клямцає в сінях.
Ксеня Дмитрівна встає з ослона, та зразу ж приречено сідає, не зводячи з дверей скорботного погляду.
— А, ось де ви позбиралися, куріпки-вутінки!
Це каже якийсь ласкавий та добрий чоловік, що переступає хатній поріг. Він високий, головою сягає до стелі, і голова в нього — біла, мов старанно витіпана куделя. Сиве не тільки волосся на голові, а й брови сиві, а й сивіє пушок над верхньою пухкою губою, а й сивіє пушок під нижньою пухкою губою. А усмішка не сходить ні з губів, ні з обличчя.
Він розмашисто йде до столу, дістає з кишені пляшку й ставить посередині.
— Приймай гостя, Секлето! Чи не рада?
— Гостям я завжди рада.
— У вас оденки? А які ж це оденки без пляшки?
— Та ми водичку з відра...
— Водичкою ситий не будеш.— Поставивши пляшку на стіл та всіх обдивившись, він зупиняє погляд на Варці:
— Що за одна?
— Братова, з Кордишівки добилася.
— Артемова жінка? — здогадався.— А де ж Артем? •— Там, де всі тепер.
— Е-е, не всі! Я не там, я тут.
Авжеж, ти, Павле, отут, але таких мало.
Я починаю здогадуватися, що це Павло Голоха. Отой Павло Голоха, який невідомо звідки повернувся в село. Про якого в лісі Фрося казала Климові, а той мовив: "У Овечачому нам із Павлом Голохою буде тісно".
Якимось чужинецьким духом несе від нього — змішалися докупи запах цигарок, і мила, й одеколону, й ще чогось незнаного.
— І давно це моя Ксеня почала ходити на оденки?— питає він.
А баба Ликора з тіткою Нілою в один голос:
— Таж до людського тепла горнеться, хай!
— А в мене вже нема людського тепла, еге? — запитав, не перестаючи всміхатися.
Ксеня Дмитрівна мовчить, склавши руки на колінах, і якась вона вся така з лиця чудна — мовби й не тут вона, а десь далеко.
— Розказав би, а ми послухали б...— це озивається Секлета,— де пропадав так довго, аж ниньки добився до села.
Він сідає за стіл, п'є горілку з пляшки, а потім каже:
— Я вернувся звідти, звідки не вертаються.
— Але ж і Корній Потуга вернувся,— мовила баба . Ликора.
— Ми були не разом. Тепер наведемо лад в Овечачому.
— Який лад? —це Секлета.— Знай собак стріляє...
— А чого він стріляє, га? Чиїх собак стріляє?— Павло Голоха засміявся.— То ще добре, що він собак стріляє, а не людей.
— Свят, свят, що з тобою? — не своїм голосом скрикує баба Ликора.
— На його батька понаписували доноси? Й на самого Корнія Потугу? Якби не доноси, то й не забрали б. Наче вони п'яні щось там набалакали... Потуга не знає, а здогадується, хто писав. Ну, він їм собак стріляє. Ого, то ще добре, що собак!
Сполотнівши, Срулиха зводиться з лавки:
— А мого ж за що встрелив?
— За що? Забула свого Миколу? На фронті, либонь?
— Може, й кісток уже не збереш...
— Може, й не збереш, правда. Але ж активіст із активістів, не одному залив сала за шкуру. Микола не жалкував таких, як Потуги... Чи жалкував? Мовчиш, Срулихо? То ви скажіть, жінки.
Жінки мовчать, понабиравши в рот води.
— Миколи нема — ось він його собаку... То добре, що собаку. Щитай, що тобі поталанило.
У баби Ликори виривається:
— Нема в мене собаки, нема, аби стріляти.
— А ви заведіть! — несподівано радить Павло Голоха.
— Господь з тобою! — вигукує тітка Ніла і збирається йти.— Пора мені, а то ж Тилимон бубну виб'є з мене.
За нею ще кількоро жінок суне в понурі сіни.
— А ви заведіть! — і далі регоче Павло Голоха.— Тоді побачимо.
— Чи ти не знаєш, що я неграмотна, га? Бог тебе покарає, що ти насміхаєшся з неграмотної баби.
— Хто вас знає... Мене довго в селі не було. Може, тут у вас уже поголовна грамотність, га? Моя ж Ксеня не сиділа, склавши руки? Навчила вас тулити літеру до літери?
— Та я тобі заприсягнуся, що неграмотна! — лякається баба Ликора.
А Ксеня Дмитрівна — хоч би пару з уст. Сидить, наче з хреста знята. І якийсь наче голубий туманець поснувався по її обличчю, як то снується у вечірньому лузі.