А я вірю й не вірю, що разом із Фросею йду у Вівсяники, де ніколи ще не був. У Вівсяники, де живе тітка Мартоха, бабина сестра. Стільки в нашій хаті завжди балачок про тітку Мартоху, що слухаєш — і не переслухаєш.
Поминаємо пустельне Срулишине обійстя. Мимоволі заглядаю через тин: під грушею чорніє горбик, де вона зарила свого вбитого Реп'яшка, а на горбику — пучок зів'ялих лугових квітів.
Біля свого двору стоїть баба Секлета, тримає за довгий мотузок червону корову, що пасеться на спориші та на романці. Либонь, боїться йти в поле, аби знову не налетів німецький літак та не почав у небі ганятися за нею та за коровою.
У вузькій бузиновій вуличці стоїть зарослий куштратою бородою Корній Потуга, світячи іскристими вугляками очей.
— Куди, Фросю? — питає.
— У Вівсяники, — не без остраху в голосі відказує Фрося.
— А дітей нащо взяла?
— Нехай пройдуться. А собі під ніс шепоче:
— Взяла, взяла, аби не чіплялися такі, як ти, гітлеряки всякі.
Слухаю Фросин шепіт, а сам чекаю, чи не гримне зненацька постріл за спиною. Але тихо, тільки горобці лящать, тільки жаби кумкають від річки.
Дорога за селом в'ється, як вибілений полотняний рушник, обіч цього рушника — праворуч будяччя квітує, а ліворуч зеленими пружними хвилями котиться молоде жито. Молоде жито гаптовано червоними маками та синіми волошками, які я на ходу рву та сплітаю вінок. Скоро білява Ганина голівка — в червоно-синьому живому вінку.
— І не дивися туди, чуєш! — раптом наказує Фрося. А як я не дивитимуся, коли очі самі дивляться на зловісне будяччя, яке скидається на чагарі, і в цих будяках-чагарях стоїть танк із червоною зорею?
— І не підходь, і не дивися.
Жерло гармати в підбитого танка скручено вбік і вниз, наче танк сумно принюхується до будяків, над якими гудуть бджоли. Одну залізну гусеницю потрощено, темніє металевими гостряками. І вгору відхилено люк. Так і здається, що ось-ось звідти вигулькне голова в танкістському шоломі.
З дороги звертаємо на кручену стежку, яка в'ється поміж молодого жита. Котяться під вітром хвилі, й мені здається, що я гойдаюся на хвилях, і навіть голова наморочиться.
О, хтось іде крученою стежкою, миготить у житі барвистою тінню.
— А я з лісу йду, — каже Тарапатий, бо це таки він миготів у житі барвистою тінню.
І ховає щось за спиною.
— Ану віддай! — раптом сердито наказує Фрося. Схиляється над Тарапатим і вільною правою рукою (у лівій тримає Ганю) силоміць видирає у нього щось чорне й погрозливе. Здогадуюся, що це німецька зброя, але не знаю, яка саме.
— Де взяв?
— Знайшов у лісі.
— Еге ж, знайшов цяцьку. Ось тобі!
Фрося розмахується — й оте чорне та погрозливе падає в зелене шумовиння жита.
Ми йдемо крученою стежкою далі, а коли я невдовзі обертаюся — страпата кучма Тарапатого видніє в житніх хвилях, там він шукає викинуту зброю.
Ось уже й ліс, і піщана дорога під лісом, як раптом Фрося мало ницьма не падає на стежку, заодно смикаючи й мене за сорочку. Зі стежки Фрося з дитиною на руках чудно так відлазить у жито, і я слідом за нею.
— Що таке? — шепочу.
— А ти послухай...
Нащулюємо вуха, прислухаємося. Навіть Ганя прислухається, поклавши пухкий пальчик на вуста. Якийсь гуркіт наростає так, наче йде з землі, наче то сама земля важко та надсадно гуркоче, бо з її грудей щось грізно виривається на волю.
— Нижче голову! — шепоче Фрося.
А куди нижче, коли я й так у зелених водах жита — на самому дні?
Жайворонки, що співали в прозорих високостях над полем, чи то злякалися грізного гуркоту й по-вмовкали, чи то грізний гуркіт поглинув їхні срібні пісні.
— Що це? — шепочу.
— Німці на машинах.
Німецькі машини сунуть зовсім близько, і здається, від їхніх коліс здригається земля, до якої ми тулимося, благаючи в неї захисту і оборони. На душі так, наче цей тупий рев ніколи не згасне, шматуючи і рвучи наші серця, та дедалі він глухішає і глухішає, віддаляючись.
Начебто вже й не чутно машин — і водночас мариться, що повітря й земля ще дрижать від реву лавини.
Але згори вже долинає спів жайворонків. їх співає дедалі більше та більше, їхнім співом, здається, заквітчано поле отут, на узліссі. Фрося острашливо висуває голову з жита, озирається, і вже потім зводиться з вузлом на спині та з дитиною на руках.
— Гайда в ліс!
У лісі — якісь дивні денні сутінки: ці сутінки зелені та ясні. У цих зелених та ясних сутінках співають птахи й пахнуть квіти. Здається, так легко тут забути про німецькі машини під лісом на дорозі, але чомусь не забувається — й край.
— О, баба Весна...— стиха каже Фрося.
— Де, де баба Весна? — радію почутому.
Справді, поміж ліщинових кущів у довгому полотняному одязі, з костуром у руці, обвішана торбинками, стоїть баба Весна, журливо усміхнена, мовби добрий і ласкавий дух цього лісу.
— Корінці збираю, цвіт збираю, траву збираю,— озивається до нас баба Весна. — Яка година стоїть свята та божа — гріх не збирати... А ви ж куди, діточки?
— У Вівсяники, бабо.
— Ага, значить, пішли не через поле, а через ліс, вибрали коротшу дорогу. А не страшно?
— Скрізь страшно, бабо.
— Ну, то йдіть, ідіть.
І баба Весна з костуром у руці дибцяє в мерехтливу лісову гущавінь, бо, видно, нічогісінько не боїться. А справді, чого їй боятися, коли така стара? І на диво легенька: війне вітер дужче — й понесе, як листочок.
— Тільки б звірину якусь не здибати, правда? — питаю довірливо у Фросі.
— Е, сказав: звірину! Та краще звірину якусь здибати, ніж наскочити на нелюда.
І я вмовкаю, бо лякає страшне слово — нелюд. Мабуть, це зовсім щось інше, ніж людина. І нелюди беруться не від людей, а від... А від кого ж беруться нелюди? Від вовків чи диких кабанів? Може, від борсуків?
Але як від вовків, диких кабанів чи борсуків можуть узятися нелюди?
Не знаю, де вони беруться, а запитати побоююся, бо ж Фрося засміє та ще й бабі Ликорі потім розкаже, як я допитувався за нелюдів.
Згодом забуваю про нелюдів, і про німецькі машини, і про бабу Весну й Тарапатого — й тепер тільки дивлюся на сонце над головою. Його золота тарілка мовби котиться по верхів'ях, сміючись і щедро сіючи світло, а то раптом пропадає десь у високостях, коли ми опиняємося в глухих нетрях. Невже перестало котитися, невже відстало від нас, бо ми ж хутко йдемо стежкою? Е-е, не відстало, таки в небесах котилося слідом за нами, бо знову ось вигулькує понад піною верхів'їв грабових та дубових, знову сміється, сипле перлисте світло.