Е-е, тут уже баба Ликора вигадує та ще й як вигадує!
— Де ж візьмете його, — кажу, — у вас нема чоловіка.
— Знайду, — усміхається.
— То нащо вам?—дивуюся.
— Аби продати, — усміхається.
— Ви набалакаєте! — сміюсь і я, бо вона таки лукавить.
Скоро вареники з картоплею зварено, засмачено на соняшниковій олії цибулею. Всівшись на покуті під образами, їм, аж лящить, і за вуха не відтягнеш від них. А баба Ликора полумисок з варениками загортає в білу пілку — й до порога.
— Куди ви?
— Ти не один у мене, — відказує баба.
Баба Ликора любить позичати, але любить і віддавати. Якщо в неї в хаті заведеться дві пучки маку, то одну пучку віддасть комусь, якщо матиме дрібку солі, то півдрібки вділить комусь із сусідів. Хоч, може, в сусідів тієї солі чи маку стільки, що бідній бабі Ликорі й не снилося. Але вони беруть!
Баба хутко йде — й хутко повертається. Цікаво, куди вона ходила?
— Наївся, аж голова тверда, еге? — питає. — Ану гайни мерщій до Тилимона й попроси у нього тютюну й кресало.
— А він мені дасть?
— Скажеш, баба просить.
— Аж ви не курите, бабо!
— Скажеш, що хочу курити, аж вуха пухнуть. Я біжу через Овечаче до дядька Тилимона й регочу-регочу: баба послала по тютюн і кресало, бо хоче курити! Не співала, а ниньки заспівала. Прибігаю на знайоме обійстя на горбку, ген височіє дуб до неба, а довкола дуба в'ються лелеки. Тилимона десь нема, зате є тітка Ніла.
— Тітко Ніло, — кажу, засапавшись, — баба Лико-ра просить у дядька Тилимона тютюну й кресало.
— З якої це хороби їй знадобився тютюн і кресало?
— Каже, хоче курити.
Тітка Ніла починає реготати, ось тільки мені вже чомусь реготати не хочеться.
— Бери тютюн, — каже, — бери кресало. Від нашої Ликори всього сподівайся.
Загорнуті в ганчірку, беру тютюн і кресало — та й щодуху назад, аж голова тарабанить на в'язах.
Баба Ликора кладе тютюн і кресало на ослоні, та курити чомусь не квапиться. А я хоч би куди й крутнувся по хаті, в сінях, чи надворі, а все дивлюся, чи не згорнула вона цигарку та не кадить димом. Уже пополудні чогось я біжу до Тарапатого, прибігаю назад у хату — нема вузлика на ослоні.
— Бабо, де тютюн? — питаю.
— А скурила, — каже.
В хаті ж тютюновим димом і не пахне.
— А де кресало?
— А кресало само себе скресало.
Хіба щось допитаєшся в хитрої та лукавої баби Ликори?
Крадькома нишпорю скрізь по хаті — в запічку, на печі, на миснику, в скрині, під подушками на тапчані, під тапчаном. Навіть за ікони заглядаю. За іконами — курява та пучки всохлих польових квітів, а тютюну з кресалом нема ніде.
— Таж кажу, кажу, що тютюн скурила, а кресало само себе скресало!
Нехай буде по-бабиному, раз так їй хочеться. Зозулястенька, бачу, посокоріла-посокоріла біля зачиненої клуні — та и уже в сінях на коші несеться. Я з бузини біля клуні вирізаю собі пищика, щоб пищати, й раптом чую тютюновий дим. Еге ж, думаю, хтось тут курить. Обходжу довкола клуні — марно! Оббігаю довкола клуні — так само нікогісінько не видно. А дим тютюновий однаково чується в повітрі, свіжий дим. Може, від сусідів? Ні в Срулихи на городі, ні в Лабунців у садку нема нікого, хто б міг смалити цигарку.
— Бабо! — лечу до неї в хату. — Либонь, наша клуня курить!
— Схаменися, що з тобою! — дивується.
— Клуня курить, хресійбо! Вогню нема, а дим чується.
— Де ж це бачено, щоб клуня курила?
— А наша?..
— І наша не курить, ніяка не курить. Причудилося, бо ти такий, що тобі часто причуджується.
Може, хитрує баба Ликора? Таж ні, таки не хитрує й не жартує, сердита з виду, та й в очах її чомусь гнівні золоті жуки ворушаться. Авжеж, яка ж це клуня курить? Курить тютюн? Скажи кому-небу дь, то засміють.
Біжу я до річки в лози, бо так лозинового свистка захотілося, так закортіло посвистати в лозиновии свисток, а не в бузиновий, що в роті стерпло.
Прибігаю назад — немає баби Ликори в хаті. Дух її теплий чується, а баби нема. Я навіть у свисток сюркаю, може, почує, бо вже трохи недочуває. Сюркаю — і лиш зозуляста в сінях на коші злякано скрикує й щодуху тікає надвір. Ховаю сюрчок за пазухою, аби запотиличників баба не надавала.
Никаю подвір'ям туди-сюди, а як підходжу до клуні, то й завмираю.
Причувається чи не причувається?
Баба Ликора — через щілясту чути стіну — в клуні балакає.
Слів не розібрати, а голос чується. Я до дверей, а двері ж таки зачинено зсередини.
— Бабо! —шепчу зовсім тихесенько.
Мабуть, не чує, бо не озивається, а голос її і далі бубонить у клуні.
— Бабо! —вже з притиском шепчу.
І — втихає в клуні, хоч би шеберхнуло щось. А може, той голос мені причувається? Тому що сьогодні сонце жарко пече, а я на сонці нагрівся? Баба Ликора неспроста каже, що мені часто причуджується. Так, як з тютюновим димом, наче клуня здатна курити махорку, яку я приніс від тітки Ніли.
Зітхаючи, повертаюсь до хати, дістаю в запічку стару пошматовану Біблію та хімічний олівець — і розмальовую.
Я ще не знаю, що таке Біблія, але баба каже, що це Біблія. Листки її пожовтілі, а на пожовтілих листках — чудне письмо, якого я не вчитаю, бо не вмію читати. Слиню олівця — й малюю одну сторінку, слиню олівця — і ще завзятіше малюю другу сторінку, потім третю сторінку.
Вечоріє, у вікні сідає сонце, й уся хата залита промінням, що сліпуче біліє, наче спряжене в печі молоко.
— Потоп... — читаю на жовтому старому листку, складаючи літеру до літери. — Ной...
Що таке Ной?.. Хто такий Ной?.. Малюю хімічним олівцем по тому потопу, по тому Ною — і немає зараз більшої радості, ніж малювати якусь потвору, що не схожа ні на людину, ні на птицю, ні на звіра, хоч я сам собі кажу подумки, що це Корній Потуга.
А що ця потвора, не схожа ні на звіра, ні на птицю, ні на людину, таки Корній Потуга, я вкладаю пістолет у його руку.
Через поріг переступає баба Ликора, несучи оберемок торішнього кукурудзиння, і я радію з її появи, наче з другого пришестя Ісуса Христа. Я так скучив за нею, що мимоволі сльози самі бризкають з моїх очей.
— Біблію малюєш? — питає. — Ну, малюй, малюй. Зовсім не сердиться, що я шматую та малюю божу книжку, про яку й не знаю, що це божа.
Баба Ликора заходжується готувати якісь страви, розпалює в печі, раз у раз посилає мене, щоб я знадвору приніс чи соломи, чи трісок. Хоч надворі вже й посутеніло, визоріло, та я не боюся темряви, бігаю.