— І досі та зброя в криниці?
— Люди кажуть, що досі.
— Коли ж її дістануть? І хто дістане?
— Може, дістануть... Колись дістануть. — І раптом гнівно дивиться на мене: — Ти ж дивися, щоб до тієї криниці — й ногою! Чув? То вже стара зброя, старі шаблі та пістолі, німця такою зброєю не візьмеш, на німця треба танки та літаки, чув? І нікому не розказуй, щоб нечисті душі не чули, щоб німці не довідалися...
І я мовчу, мушу мовчати, раз баба Ликора наказала, бо хіба ж мені хочеться, щоб козацька зброя дісталася нечистим душам чи німцям-зайдам?
Але віднині завжди, коли забалакують про криничну воду, про будь-яку криницю, то неодмінно згадаю ту криницю на сільській околиці між дубами. І чуюсь на душі так, наче то я сховав там зброю, наче то моя там зброя, і як тільки наспіє час — дістану зброю з глибокої потаємної глибини, ось тільки мій час ще не наспів.
І ще є одна славна криниця в Овечачому!
Хоч і неподалік від обійстя дядька Тилимона, хоч і неподалік від інших людських обійсть, а наче — на белебні, де ніхто не живе. Можна зійти до цієї криниці з горба, де височить віковічний крислатий дуб — і впертися в старі, вже скривлені та струхлявілі цямрини. Можна до цієї криниці підійти і з іншіх боків, бо стежок до неї посновано — мов зморщок на старечому лиці.
Ходять до неї звідусюди. Ходять навіть оті, хто має свою криницю, а в своїй криниці чи не найсмачнішу воду, якою не нахваляться. А ходять таки сюди. Зі своїми відеречками та зі своїми мотузочками, бо тут нема ні коловороту, ні корби, ні цебра. А чому ходять — і не перестають?
Бо чи то поголоска, чи то легенда така, що в неї вірять не тільки в Овечачому, а у Новій Греблі, у Вівсяниках, у Забарі, по всіх усюдах.
Поголоска чи легенда така, начебто в сиву давнину тут, на белебні, була не тільки криниця, а й багате обійстя заможного хазяїна. Та коли настали сутужні часи, коли до нього прийшли відібрати не тільки землю, не тільки волів та коней, не тільки олійню та вулики, то він уже заздалегідь чекав на цих гостей. Усе в нього відібрали, звісно, бо хіба ж не віддаси, хіба ж встоїш проти сили?
Та до цього таки зумів свої скарби, своє золото, свої коштовності, які нажив не тільки сам, а й дісталися йому в спадок від дідів-пращурів, пожбурити на дно глибокої криниці. Мовляв, утоплене багатство й досі лежить у криниці, а хто вичерпає воду до дна, тому й дістануться скарби.
Давно того заможного хазяїна нема, як нема багатирського обійстя, а до криниці ходили й ходять. Оті, що вірять у поголоску чи в легенду. Оті, що хотіли б поживитися чужим добром.
Але й досі чомусь не чутно, щоб комусь пощастило бодай на ламаний гріш, а що вже там казати про червоне золото!
Гм... А може... А може, не віддає криниця на белеб-ні? Так само береже свої скарби, як береже козацьку зброю ота, що на овечацькій околиці між дубами? Ото б запитати... Звісно, запитати можна, а чи вона відповість? А як відповість, хіба втямиш? Еге ж, втямиш, коли кожна криниця балакає по-своєму, у кожної своя річ, і кожна річ — не тільки загадкова, а й незрозуміла...
Якось чорніша від чорної хмари навідується до нас увечері тітка Марія. Побалакали за її дочку Фросю, як то вона, буває, з іншими дівчатами ховається по закапелках та по нетрях, щоб не погнали на роботу в Німеччину, в рабство. А потім:
— Ох, я таке бачила, таке бачила,— це тітка Марія.— Навіть казати страшно.
І — тиша в хаті залягає темна, мов сажа в комині. Я під рядном на тапчані принишк, анічичирк, бо ж хочеться почути! І не ворушуся, й не дихаю. Лиш чутно в хаті — то тітка Марія тяжко зітхне, то баба Ликора ще тяжче зітхне.
— Либонь, уже твій заснув на тапчані, то можна й сказати,-—озивається тітка Марія. — Бо тут і старому боїшся розказати, не те що малому.
Причаююся, а вуха від цікавості ростуть мало не до стелі.
— Ниньки йду ото з лісу, гриби збирала. Й славних таких маслюків та підберезників нашукала, повну пелену. Як повели мене гриби відхати, як повели — до чорта на роги завели, я схаменулася — й гайда назад, якраз вийшла з лісу навпроти криниці, що край села, між дубами. Знаєш?
— А чом не знаю, — це баба Ликора.
— А попереду в кущах — б'ють когось, чую, гатять кулаками, я й упала на землю. Може, звірі? Може, дикі свині, бо й дикі свині водяться по лісах. Прислухаюся — ні, сопуть, хекають, таки люди. А коли люди — це ще страшніше, ніж звірі. І все хтось допитується, голос такий, наче з бодні: "Ти за банду свою скажеш чи не скажеш? Признавайся за свою банду, бо порішимо!" Десь я чула цей голос-бодню, десь чула, хто ж це? І згадала: та це ж Губа, поліцай із Шамраївки, він у мене два тижні тому торгував хустку на базарі в Новій Греблі, все залякував, що без грошей забере, бо, мовляв, це хустка жидівська, наче я зняла з убитої жидівки.
— Оце так за твою хустку казав?— страшно скрикує баба Ликора, що й мертвий проснувся б, тільки не я, бо вже так причаївся!
— Еге ж, еге ж... А хтось у кущах тільки стогне, ох і стогне, аж мені від того стогону в грудях болить. "Признавайся,— репетує Губа.— Раз попався, то признавайся, бо живцем не відпустимо. І ти більшовик, і твоя банда більшовики!" А воно ото стогне: "Хоч убийте, не скажу. Хоч живцем закопайте в землю..." Бож-ж-женьку ж мій, думаю, оце пішла по гриби! Хоч так думаю, а гриби однаково шкода кидати.
— Потім би забрала,— ввертає баба Ликора.
— Та я про ті гриби, може, й не думала тоді,— понуро каже тітка Марія.— Це вже тепер так по-думалося. А тоді... рачки-рачки далі від отієї гибелі —погибелі. Відрачкувала, а виглянути з лісу боюсь, та як виглянула — вже біля криниці побачила їх. П'яним Губою колише, як вітром, і другий колишеться біля нього, теж п'яний. А поміж них — і не вгадаєш... Ведуть його...
— Кого ж ведуть?
— А Клима Климішу.
— Якого Климішу? Нашого?
— А якого ж, як не нашого! Довели його до криниці, а він як закричить, аж я почула: "Води хочу, води хочу, пустіть!" І до криниці кинувся. Зовсім з розуму з'їхав, бо ж там ні корби, ні відра. То він — униз головою.
— Униз головою в криницю? — не вірить баба Ликора.
Мені хочеться закричати, але я зціплюю зуби до крові й душу крик у грудях-