Спійманий на гарячому

Страница 4 из 8

Чарлз Диккенс

Того дня до мене, ще перед ним, приходив інший відвідувач, але не в контору, а додому. Цей відвідувач прибув ще вдосвіта, заставши мене в ліжку, ніхто не довідався про його відвідини, крім мого відданого довіреного слуги.

Другий бланк (адже ми завжди вимагали два поручительства) послано в Норфолк і своєчасно одержано назад поштою. В ньому також усі відповіді були з усіх поглядів задовільні. Ми виконали всі формальності, уклали угоду її дістали страховий внесок за рік.

IV

Я шість-сім місяців не бачив містера Слінктона. Якось він зайшов до мене на квартиру, але мене саме не було вдома, іншого разу він запросив мене пообідати з ним у Темплі, але я був зайнятий. Приятель його застрахував своє життя в березні. Наприкінці вересня чи на початку жовтня я поїхав у Скарборо подихати морським повітрям і там здибав містера Слінктона на узмор'ї. Вечір був спекотний. Містер Слінктон підійшов до мене, тримаючи капелюха в руці, й знов перед очима у мене опинилася все та сама доріжка, якою мені так не хотілося йти.

Він був не сам — з ним попідручки йшла молода дівчина.

Вона була в жалобі, і я поглянув на неї з великою цікавістю. Здоров'я у неї, з усього видно, було слабке, а личко незвичайно бліде й печальне, але була вона дуже вродлива. Містер Слінктон відрекомендував мені її як свою небогу, міс Найнер.

— Ви прогулюєтеся, містере Семсон? Невже ви умієте байдикувати?

— Так, я вмію байдикувати, і я прогулююсь.

— Чом би нам не погуляти вкупі?

— Залюбки.

Ми попростували в напрямку Файлі по прохолодному морському піску. Дівчина йшла між нами.

— Дивіться, сліди коліс, — мовив містер Слінктон. — Ага, розумію — це від пересувного крісла для хворих! Маргарет, люба моя, це, звісно, твоя тіньї

— Тінь міс Найнер? — повторив я, дивлячись на її тінь на піску.

— Не ця, — сміючись, пояснив містер Слінктон. — Маргарет, люба моя, розкажи містерові Семсону.

— Власне, розповідати нема про що, — мовила дівчина, обернувшись до мене, — просто, хоч би куди я пішла, я весь час бачу, як за мною їде в кріслі якийсь літній джентльмен, інвалід. Я розповіла про це дядечкові, й він прозвав його моєю тінню.

— Він постійно живе в Скарборо? — спитав я.

— Ні, він поселився тут тимчасово.

— А ви постійно живете в Скарборо?

— Ні, я також тимчасово поселилася тут. Дядечко влаштував мене в одну сім'ю, сподіваючись, що тут я піддужчаю.

— А ваша тінь? — спитав я з усмішкою.

— Моя тінь... — відказала вона, також усміхаючись, — моя тінь... так само, як і я, мабуть, не дуже при здоров'ї:

часом я гублю свою тінь, а то, бува, моя тінь загубить мене. Напевно, нам обом частенько доводиться сидіти вдома. Ось уже кілька днів як я не бачила своєї тіні, а буває ж так, що чимало днів поспіль, хоч куди я піду, там, за якимсь дивним збігом, з'являється і цей джентльмен. Я здибувала його тут навіть у щонайбезлюдніших глухих куточках.

— Це він? — спитав я, показуючи рукою вперед.

Сліди коліс спустились до самої води й, повернувши, лишили на піску велику петлю. І тут ми побачили, що, дописуючи й витягуючи цю петлю, в напрямку до нас рухається крісло на коліщатах, яке котить чоловік.

— Так, дядечку, — сказала міс Найнер, — це дійсно моя тінь.

Коли крісло наблизилося до нас, а ми до нього, я побачив у ньому закутаного в пледи старого з похиленою на груди головою. Котив крісло вельми статечний, але дуже кмітливий з вигляду чоловік, сивий і ледь кульгавий. Вони вже проминули нас, коли зненацька крісло зупинилось і старий, що сидів у ньому, гукнув мене на ім'я і махнув рукою. Я пішов назад і хвилин на п'ять розлучився з містером Слінктоном та його небогою.

Коли я вернувся, містер Слінктон заговорив перший. Більше того — я ще не дійшов до них, а він уже сказав, підвищивши голос:

— Гаразд, що ви не затрималися довше, містере Семсон, а то б моя небога вмерла з цікавості, — так їй нетерпеливиться довідатись, хто її тінь.

— Це один з колишніх директорів Ост-Індської компанії, — сказав я. — Він близький друг нашого спільного знайомого, в домі якого я мав приємність познайомитися з вами. Такий собі майор Бенкс. Ви не чули про нього?

— Ніколи.

— Дуже багатий чоловік, міс Найнер, але дуже старий і дуже слабий. Милий, розумний... неабияк цікавиться вами. Він саме розбалакався про те, що запримітив, як ви й ваш дядечко прихиляєтеся одне до одного.

Містер Слінктон знову скинув капелюха і провів рукою по прямій доріжці, — здавалося, він сам спокійно пройшовся по ній слідком за мною.

— Містере Семсон, — мовив він, лагідно взявши небогу під руку, — ми завжди щиро прихилялися одне до одного, — адже в нас було дуже мало близьких родичів. Тепер їх стало ще менше. Нас із тобою, Маргарет, зв'язують міцними узами ті, кого вже немає на світі!

— Милий дядечку! — пролебеділа дівчина, відвернувшись, щоб сховати сльози.

— У нас, містере Семсон, б такі спільні жалі й спомини, — проникливо вів він далі, — що було б воістину дивно, якби ми ставилися одне до одного байдуже і холодно. Якщо ви пригадаєте одну нашу розмову, то зрозумієте, про що я говорю. Заспокойся, люба Маргарет! Не занепадай духом, не занепадай духом. Моя Маргарет! Несила моя бачити, як ти побиваєшся!

Бідолашна дівчина була дуже розчулена, але перегодом опанувала себе. її дядечком також заволоділи якісь сильні почуття. Виявилося навіть, що йому геть-то необхідно підтримати свої сили, й він пішов викупатися в море, зоставивши мене з дівчиною на скелястому березі й, очевидно, гадаючи, — але ви скажете, що йому простимо було дозволити собі таку розкіш, — що небога буде розхвалювати його від усього серця.

Так вона і вчинила, бідолашка! Від усього свого довірливого серця вона хвалила мені дядечка за його турботи про її покійну сестру й невтомну відданість під час її останньої хвороби. Сестра згасала дуже повільно, і близько до кончини в неї з'явились якісь дикі й дивні фантазії, але він був незмінно терплячий з нею і жодного разу не розгубився; завжди був м'який, уважний і стриманий. Покійна сестра, та й сама Маргарет мали його за найкращого з людей, найдобрішого з людей і воднораз людиною виняткової сили волі, що правило за надійну підпору для цих слабких дівчат, поки тривало їхнє жалюгідне життя.