Спасенник

Страница 2 из 2

Васильченко Степан

От хоч і цей волосний писарь — мало то він злупить за рік з усієї волості!

З батька рідного візьме — такий дерій. Скільки обидив бідних людей — страх!

Казать нема чого — добре живуть, і кращої долі своєму Петрикові Клим і не бажав би. Та і йому, Климові, на старість добре б було.

Люди казали б: хоч і бідний Клим, а вивів сина в люди. І був би тоді Клим на людях розумний та шанований.

Так марив Клим у скрутні часи, коли змучена його думка не мала чого кращого, щоб зачепитися.

І робилося тоді йому легше.

Тепер було Климові важко, немов люди підстерегли його таємні надії й мають замір шкодити.

І саме ті люди, які повинні б допомогти вийти хлопцеві в люде!

Думки за думками, невеселі, образливі товпилися в його голові й давили одна другу. Клим навіть забув, що була пізняя ніч: не думав спати, блимав у темряві цигаркою, ворочався на постелі й розплющеними очима дивився в пітьму.

— Може вони через те й настоящої грамоти не хочуть давати мужикові, щоб не пускати їх у люди,— думав Клим.— Чого доброго! Бач — каже, що і в школі будуть вчити по-мужицькому! — Клим зразу підняв голову; серце забилося й похололо: у нього блиснула нова думка: чи це не навертається діло на те, щоб іменно його Петрика не випустити в люди?... Бачать — хлопець не дурний, пам’ять дав йому Бог гарну, може чоловіком бути — ну, і не пускають. Бо кому ж потрібне мужицьке дитя?

Цяя думка несподівано зринула в голові у Клима, і потім не міг уже він од неї одв’язатися.

Пригадалось йому, що як приходив до нього з молитвою піп, то розпитував, куди він думає пустити хлопця по школі.

На віщо б йому отеє знати?

То ж, знать, не спроста він довідувався!

А ще він, Клим,— звісно, простак та дурень: не то, щоб примовкати та схитрувати, як то вміють інші люди,— взяв, та так зразу й ляпнув: думаю, як Бог поможе, в писарі оддати!.. От тобі й писарі...

Або сказати й те: чого його Петрикові вчитель дав цюю книжку, а не кому іншому? Не бійсь, сідєльцевому мабуть, не дав!.. Авже ж мабуть не дав!..

Поворочавшись трохи, Клим піднявся з ліжка, й тихенько облапуючи в пітьмі перед собою, підійшов до полу, де спав Петрик.

Нагнувся над ним, здержує дихання, прислухається...

Петрик спить і тихенько виграє носом, немов у дудку.

— Петрик, а Петрик! — легенько торсаючи хлопчика за плече, у півголос сказав Клим.

Тоненький свист зразу змовк.

— Це ви, тату? Чого вам? — почувся його здивований голос.

— Чи тобі не низько, сину, в голови?... Дай, я підмощу тобі свитку,— став тихенько казати Клим.

Петрик пробурчав щось сердите, зразу поклав голову і вже став засипати.

— Петрик! Петрик! — тихо, але настирливо казав Клим,— ось підожди, я щось тебе запитаю.

Хлопець ізнов чмихнув носом і прокинувся.

— Ну? — промовив він, піднявши голову.

— Ти скажи мені, Петруню,— тихо й таємничо казав Клим,— чи тільки тобі дав учитель оту мужицьку книжку, чи ще кому давав?

Хлопець трохи помовчав.

— Тільки мені — ну, то що?... І другим, казав, буде давати — хто попросить.

— Ну, більш нічого... спи тепер собі, спи...

Клим важко зітхнув і пішов від нього.

Петрик обвів очима темряву, подумав трохи, потім знов поклав голову на постіль.

— І як я зразу цього не зрозумів! — дивувався собі Клим.

І довго ще в малій хаті Климовій блимав у пітьмі огник цигарки, довго чулося часте зітхання й скрипіння лавки.

Ранком другого дня в кватирі у вчителя в новенькій свитині з причісаним і примазаним оливою чубом стояв Клим. В одній руці держав він книжку, а другою — за руку Петрика.

Перед ним стояв молодий учитель і гаряче щось йому доводив.

Клим не дивився йому в вічі, а дивився кудись у куток; лице у нього було похмуре, задумливе й уперте. Петрик переводив серйозні очі то на вчителя, то на батька.

Коли ви справді добра хочете моєму хлопцеві,— звернувся Клим до вчителя, і в очах у його блиснув огник довіри,— коли не хочете його обидити — то, я вас прошу, допоможіть йому вийти в люди. Ви ж сами знаєте — чоловік я бідний; нехай хоч йому буде краща доля. Вчіть його по-настоящому правилу, а таких книжок не давайте йому... пожалуста, господин учитель... я вас прошу...

Клим приступив до вчителя ближче, схилився й додав тихо:

— Я даром не схочу — благодарить буду...

Вирядивши Клима, вчитель довго ходив по кімнаті, потім сів біля столу й задумався.

1910.