— Але ж він таки повертався, щоб узяти скріпку, і, крім того, навіть не доторкнувся до чекової книжки...
— Скріпка, скріпка, скріпка... Послухайте, ну чому ви не вважаєте, що випадок із скріпкою — це лише тактичний хід, щоб вас збити з пантелику — мовляв, зникнення зовсім випадкове? Ось воно як... А може, таким способом йому захотілося сказати вам востаннє до побачення?
— Навряд... Бо коли я шукала скріпку, він чистив черевики й насвистував щось чудернацьке.
— Чудернацьке?..
— Щось начебто з телевізійної реклами.
— Ну, годі! Дуріть себе — ваша воля, але навіщо мені туману в очі напускати?
— Правду кажучи, дещо було... Здається, телефонний записник...— Жінка розгублено зиркає у куток кімнати, де стоїть телефон, і починає гризти ніготь великого пальця, але в ту ж мить притискає кулак до губів. Хотіла приховати, але не вдалося. Вона силкується боротися з поганою звичкою, та все одно на краю нігтя, вкритого товстим шаром лаку, білі сліди від зубів... Жінка винувато всміхається.
— Був телефонний записник?
— Та начебто... Такий, що розкривається, коли натиснути на кнопку... вкритий чорною емаллю... отакий завбільшки... завжди лежав на отій поличці...
— І що, пропав разом з чоловіком?
— Та ні, мабуть, брат його заховав. Навіть йому не вдавалося змусити мене до бездіяльності — щоб я тільки покірно чекала. Проте, хоч як він шукав, нічого не розвідав і, певно, тому припинив розшуки. Та якби той записник стирчав у мене перед очима, я не всиділа б склавши руки. А брат був проти. Не хотів, щоб я наражалась на небезпеку.
— Небезпеку?
— Брат каже, що в житті кожної людини одна карта життя.... Мовляв, світ кишить хижаками та отруйними комахами, а тому треба вибирати безпечну стежку, якою ходять усі люди.
— Це все одно, що сказати: перед тим, як мити руки, продезинфікуй мило.
— Еге ж... Він справді такої вдачі... Як прийде додому, завжди метушиться: і руки миє, і горло полоще...
— А все-таки, я вас прошу, подзвоніть йому негайно.
Раптом на жінчине обличчя впала сіра тінь. Ні, це піднялася завіса й проглянув його справжній колір. Сьогодні вперше її погляд став зосередженим. Легко проводячи обома руками по краю стола, вона нечутно встає, заходить у вузький простір між стільцем і вікном, і від цього в жовтій шторі утворюється невелика заглибина. Жінка, схожа на людину, яку спіймано на місці злочину... Напружений поперек, що опирається силі тяжіння... Жінка бере трубку і, не заглядаючи в телефонний довідник, набирає номер... Гнучкі, наче без суглобів, пальці, які щойно крутили диск, хапаються за штору. Мабуть, звикли за все хапатися... Нова звичка, вироблена для того, щоб відучитися гризти нігті... Штора легенько похитується, наче трохи п'яна... Чорний і жовтий кольори — знак перестороги...
— Таки справді,— жінка говорила тихо, хрипким голосом, немов до когось, що з'явився в її уяві,— прилипла до мене та звичка розмовляти самій із собою... Що там казати, першим, від кого я це почула, був він... Спочатку я не могла повірити... Відразу після того, як він безтурботно насвистував, я наче відчула якийсь страх... Але що це таке? Ніхто не підходить... Мабуть, нема вдома...
— А куди ви дзвоните?
— Та недалеко...
— Тому, хто востаннє бачив вашого чоловіка? Годі вам. Йому, певне, вже набридло відповідати на ваші запитання. А крім того, я не просив вас туди дзвонити.
— А куди? — злякано, немов торкнувшись пальцями волохатої гусені, жінка поклала трубку.
— Кому ж, як не братові?
— Це неможливо. Адже...
— Мені потрібна карта і не одна, а десять, двадцять. Бо що, власне, можна зробити з однією фотографією і старою коробкою сірників? На відміну від вас, я маю винюхувати небезпечні місця — служба мене зобов'язує. У щойно завіреній вами заяві чітко написано, що ви обіцяєте подавати всі відомості. Гадаю, ви можете це зробити.
— Брат знає. Нема нічого, що могло б допомогти вам,— він сам усе розвідав.
— Яка самовпевненість! Тоді навіщо ж ви мене найняли?
— Бо я більше не могла ждати.
Справді, ждати нестерпно. Однак я і далі жду. Повільно йду, спиняюся, повертаюсь і знову йду... Вряди-годи прибуде автобус, то тут, то там чути людську ходу, та не видно ні душі... Не видно нічого — ні зсуву, ні розлому, ні зачарованого кола, ні входу до таємного підземного переходу... Залишилась тільки темна, безнадійна перспектива, заповнена виснажливим очікуванням... і лютневий, до болю пронизливий нічний вітер...
А того ранку, о пів на восьму, в той нічим не скаламучений час... час, схожий на дистильовану воду, коли ніщо таємниче не може статися... власне, яке лихо спіткало начальника відділу фірми гуртового продажу палива?.. Цікаво, яку клієнтку судилося мені зустріти: хитру чи дурепу? Та байдуже, чого не видно, того не видно. А коли так, то нема охоти докопуватися до правди.
Я бачу те, що хочу бачити. Тільки до нього прикипаю поглядом. До блідого прямокутника, до жовтого вікна... вікна кімнати, з якої щойно вийшов. Жовта штора надійно захищає жінку від нічної пітьми, а з мене, задубілого в темряві, наче глузує. Однак це ти зрадив жінку. Примушуєш її чекати. Примушуєш чекати до такої пори.
Наближається чиясь кваплива хода, наче хтось іде на самих каблуках, і я вперше відриваю очі від вікна. Невпевнені жіночі кроки, плутаний перестук її каблуків, збоку розгойдується паперовий пакет... Біле пальто, оздоблене хутром на комірі і на рукавах, не може заховатися навіть у темряві... Незнайомка вдає, буцімто мене не помічає, але дарма. Напружений, як у панцирі, її торс повернутий до мене. А що, коли б я зненацька схопив її і звалив на траву?.. Вона впала б, як безголоса кам'яна статуя, і вдала б непритомну... Біле пальто занадто впадає в очі, а тому, мабуть, слід його засипати сухим опалим листям... Нерухома, захована під листям жінка... Незнайомка під листям раптом стає голою, а назовні виступають лише руки й ноги... Здіймається вітер і відкриває частину її обличчя... Та раптом те обличчя перетворюється на обличчя жінки за жовтою шторою... Ще раз війнуло й рознесло рештки листя... Однак замість голої жінки перед очима з'являється чорна порожнеча... Тінь незнайомки в білому пальті закрутилася під ліхтарем і, збільшившись до велетенських розмірів, розтанула в мороці... Зникли руки, ноги, а залишилась порожнеча, схожа на бездонний колодязь...