— О, вас голіруч не візьмеш.— Раптом жінка засміялась і долила пива в мою склянку. Я особливо не заперечував, бо на дні його лишилося сантиметрів із п'ять.— Я люблю такі історії... Ладна слухати їх без кінця...
— Які історії?
— В яких, коли їх слухаєш, усе поступово стає навиворіт... Я теж знаю одну таку історію... про брата... Розповісти?
— Якщо встигнете за п'ятнадцять хвилин...
— Брат теж колись по-справжньому кохав. Зрозуміло, дівчину. Казав, що познайомився з нею у студентській організації. Познайомився взимку. Цілу зиму були вони начебто щасливими. Та, коли настало літо, несподівано одного дня кохана йому сказала: "Від тебе тхне котячою сечею. Може б, ти полікувався?"
— Від нього тхнуло потом?
— Брат відразу почав ходити до лікаря. Та коли пройшов півкурсу лікування, виявилося, що воно нічого не дало. Замість того до нього повернулася давня хвороба — женоненависництво. Тож поступово я стала для нього незамінною істотою. Єдиною в світі жінкою, що не була для нього жінкою. Ми справді любили одне одного. Настільки, що навіть дивно, як у нас не завелися діти. Саме тоді з'явився мій чоловік. І він перетворив мене знову в жінку.
— Отже, все-таки вони були суперниками.
— Анітрохи. Брат швидко знайшов з чоловіком спільну мову. Очевидно, вважав за краще бачити мене заміжньою, аніж у дружбі з якою-небудь жінкою.
— Але ж є така річ, як жадоба монопольного володіння.
— На цей випадок у брата був улюблений хлопець.
— Он що!..
— Я по-справжньому любила брата...
— Чого не можете сказати про чоловіка?
— Правду кажучи, чоловік не був таким дволиким, як брат.
— І все ж він перший утік.
— Тому-то мені й страшно.
У глибині жінчиних очей промайнув страх. Колючий страх, схожий на вкритий інеєм дріт, що гуде на вітрі.
— Ви злякалися тому, що подумали про чоловіка, якого тут немає. Натомість уявіть собі, що він десь живе. І тоді відчуєте біль, а не страх.
— Мені все одно...
— Навіть коли уявите собі, що він живе з іншою жінкою?
— Мені все одно, якщо я не розумію, чому його тут немає.
— Сьогоднішні вечірні газети, видно, не сповістили про братову смерть. А то чоловік дізнався б про неї і подзвонив би.
— Ви гадаєте, що брат — причина чоловікової втечі?
— Я на цьому не наполягаю. Бо не бачу в упередженні нічого доброго. Ще донедавна я вважав коробку рекламних сірників некорисним для вас речовим доказом. В ній були сірники з різноколірними головками. Дорожити коробкою і добавляти в неї нові сірники могла тільки людина, яка рідко навідувалася до кав'ярні. Бо інакше вона брала б щоразу нову. Що з цього випливає? По-перше, ваш чоловік рідко виходив з дому. По-друге, його цікавив телефонний номер на етикетці. По-третє, ваш чоловік готувався до таємної розмови по телефону.
— А хіба телефонний номер не можна було занотувати в записнику?
— Коли б щось сталося, записник негайно потрапив би в руки поліції, а от на потерту сірникову коробку ніхто б і не звернув уваги. Однак і цю підозру альбом розвіяв. Мені полегшало. Оскільки ми не маємо права не довіряти клієнтові, я сушив собі голову над тим, навіщо мені втиснули ту кляту коробку. Чудовий зразок упередження. А що якби і ви глянули ширше на стосунки між чоловіком і братом?
— Та це ж ви ставитесь до брата занадто упереджено.
— Гаразд, не будемо більше про нього говорити. Та й мені час виходити. На метро до станції 8 хвилин із десять ходи, правда?
Жінка опустила голову й тільки два рази поспішно куснула ніготь великого пальця.
— От бачите, хоч це й торішня газета, але в ній така стаття! — Тасіро не спускає з мене очей, що ховаються за товстими скельцями окулярів, і, ледве дочекавшись, поки я сів, простягнув мені клапоть газети.
— Ваша карта-схема виявилася незрозумілою...
— Написано, що зникло безвісти понад вісімдесят тисяч людей. Просто жах! Виходить, випадок із Немуро-саном не можна назвати винятком.
— Ви самі обрали таке місце для зустрічі?
— Ага... Картина начебто постійно міняється... Коли дивлюся, як люди піднімаються й спускаються сходами, мені здається, що нишком стежу за світом із якоїсь невидимої повітряної ями... Мені тут подобається... Люди — цікаві істоти, коли поспішають, не підозрюючи, що за ними спостерігають.
— А все-таки ваша схема неточна. Чотири рази я помилково звертав за ріг, а тому спізнився майже на двадцять хвилин.
— Нічого страшного. В цих підземних переходах важче розібратися, ніж у моїй карті-схемі.
— Це теж погано.— Підійшла офіціантка в білій сукні, і я замовив каву.— Я навіть припускаю, що з допомогою такої схеми Немуро-сан так і не добрався до місця зустрічі.
— Ви перебільшуєте. Я чекав на нього рівно годину й десять хвилин. Хоч би яка заплутана була карта, все ж по ній можна зорієнтуватись. Тим більше, що й назву кав'ярні ясно видно...
— І того ранку на вулиці була така ж штовханина?
— Зранку буває ще й не так — людський вир заповнює все, землі не видно.
— Але ж і сьогодні велика метушня.
Я пригадую собі тишу в клієнтчиній кімнаті, й мені здається, що повертаюся на три-чотири години назад у минуле. Оскільки звідси кахляні колони на кахляній підлозі між проходом і сходами здаються стіною, а кожен відвідувач може вільно вибирати собі покручений шлях, то майже не відчувається, що він звідкись і кудись іде.
— В цей час відвідувачі найцікавіші. І хода, і вираз обличчя у кожного свої...
— Може, насамперед покажете мені обіцяні фотознімки?
— Чи зручно, в такому місці?.. Вони надто відверті.
— А я не збираюсь їх комусь показувати.
— Справді, але...
З таємничим виглядом Тасіро-кун простягає мені квадратного конверта. В конверті паперовий пакет, скріплений клейкою стрічкою, у пакеті шість фотознімків, перекладених цупким папером.
— Усі кольорові.— Нахиляючись уперед, Тасіро-кун стишує голос.— Погляньте, які різноманітні пози... Якщо порівняти з тим, що публікують у журналах професійні фотографи, то вони набагато сміливіші. Натурниця трохи гірша... хоч і повна, але ноги тонкі, а тому вона схожа на комаху. Враження, однак, справляє сильне... А волосся, погляньте... для журналу не годиться...
— На всіх знімках вона сфотографована тільки ззаду? Чи, може, ви вибрали лише такі?