Торговець пропаном! Серце в мене так і тьохнуло. Отже, паливна база навпроти садиби пана М.— його власна! І навантажений балонами триколісний "пікап", що збиває куряву й деренчить, як бляшаний кінь,— теж належить йому? Якщо М.-сан не лише член муніципалітету, але й хазяїн паливної бази, то все стає на свої місця. Поведінка зниклого чоловіка того ранку... зв'язок фірми "Дайнен" з паном М. ... все втрачає свою загадковість.
— Яка несправедливість!..— приємним, майже співучим голосом, що не в'язався із змістом цих слів, проказала дружина начальника пошти.— Доки все це триватиме?..
Я обертаюсь і дивлюся крізь скляні двері. Два парубки котять балони з узбіччя вулиці до складу, з характерним для паливної бази навісом із гофрованої бляхи. Всередині складу темно, і я не бачу там нічого. В цьому містечку, що лежить у долині, оточеній зі сходу та заходу пагорбами, сонце, напевно, сідає раніше, ніж деінде. Чути, як дружина начальника пошти, злегка покашлюючи, підводиться. І відразу спалахує світло. За тих кілька секунд, поки я запалював сигарету, як і треба було сподіватися, розв'язалися у моїх нових знайомих охочі до пліток язики.
— Ви знаєте, нам офіційно обіцяли, що як тільки забудується Другий квартал, сюди проведуть газ... Якщо місто отак розростається, розбухає, то розбухає і гаманець у торговця пропаном... Та коли проведуть газ, його діло лусне, як мильна бульбашка... А поки що його база розширюється, телефонів понаставляв, робітників багато набирає. Та й "пікапів", якщо рахувати й ті, що в філіях, штук із десять...
— Ні, дев'ять.
— Та все одно лусне, як мильна бульбашка.
— Якось заходив до нас і просив підписатися під петицією... мовляв, пропан не отруйний, як газ, і гігієнічніший...
— Безглуздя! Та хто в такому віці, як наш, стане отруюватися газом? Що не кажіть, головне — це вигода. Навряд чи хтось співчуватиме голосінням вугляра.
Перший квартал міста Р. ... Головна вулиця колишнього містечка Р., яка починається від пошти... пряма, спадиста вулиця завдовжки метрів чотириста, що закінчується перед кам'яними сходами муніципалітету... Серед критих черепицею будинків виглядають селянські будівлі з високими дахами і ґратчастими дверима — здається, наче там і досі розводять шовкопрядів... щоправда, у просторих дворах замість тутових дерев — малолітражні автомобілі... Яскраво сяє,— зрештою, як усюди,— крамниця електротоварів. Сама крамниця тільки зовні <:хожа на перехняблену бондарню, проте вона ще процвітає... Рідкі вуличні ліхтарі тільки підкреслюють жалюгідну долю старої частини міста... Хоча між деревами на гребені західного пагорба ще пливе світло надвечір'я, тут, у долині, скоро споночіє... Я поволі веду автомашину давно не лагодженою, вибоїстою дорогою, не спускаючи з очей глибокого рову з правого боку...
Неподалік од муніципалітету стара крислата криптомерія затулила своїм віттям мало не третину дороги — здається, тут вхід до сінтоїстського храму. Чималий майданчик, на ньому кілька автомашин. А чи є серед них одна блакитного або сіро-блакитного кольору?.. З шести — чотири блакитні, отже, немає надії натрапити на якісь сліди. У вікнах муніципалітету, за винятком частини другого поверху, ще світиться: очевидно, службовці затрималися після роботи, щоб підготувати матеріали для звіту. Розвертаюсь і поволі їду назад тією ж вулицею.
Я погано уявляю собі діяльність паливної бази. Та ясно одне: в міру того як житлове будівництво виходить за межі старого міста, завдяки пропану вуглярі розширюють свою торгівлю і з ростом населення їхнє діло щораз більше процвітає... І все ж, як плазуни, що виросли до велетенських розмірів, врешті змушені були поступитися місцем ссавцям, так само коли-небудь газ виживе з будинків свого супротивника. Скільки іронії криється в такій торгівлі: вона народжується і вмирає від того, що місто росте без упину... Яка трагічна її доля, коли в хвилину найбуйнішого розквіту їй виголошують смертний вирок!.. Який непевний спосіб заробляти гроші — це те ж саме, що зробити з шибениці стіл і втішатися на ньому делікатесами, дарами гір і морів!.. На-впевне тут не обходиться і без страждань.
Та хоч би які були ті муки, наперед видно, хто візьме гору. Хіба можна врятуватися від такого супротивника, як газ? Яка надія на те, що вдасться зманеврувати? В такому зіткненні сили надто нерівні. Хоч би якою була його мета, коли того ранку в і н збирався послати Тасіро-куна з дорученням, нема підстав підозрювати, що саме у зв'язку з цим виникли обставини, які змусили його до втечі. Здається, мав рацію заступник директора, який наполягав на тому, що зникнення Немуро-сана не має нічого спільного із злочином. Та й, мабуть, запевнення Тасіро-куна, що він даремно марнував час на поїздку до містечка Р., теж правильне. Бо якщо запитати, чим може зарадити оптова фірма "Дайнен" загнаним на слизьке дрібним замовникам, то відповідь буде така: вона спокійно, милосердно помагає їм померти і приймає замовлення на надгробок.
Я зупиняю автомашину перед паливною базою М.-сана.
В ній нічого не змінилося, тільки засвітилися під навісом ліхтарі. Як і раніше, двоє робітників перекочують балони у склад. Один з них, парубок років двадцяти, високий і змарнілий, справляє враження людини, хворої на шлунок. Другий — років тридцяти, обвітрений, з грубою шиєю, обмотаною рушником, і міцною статурою. Працюють вони начебто поволі, знехотя, але балонів прибрали чимало.
— Начальства ще нема?
— Начальства? — Не відриваючи рук від балона, молодий глянув на мене підозріливо — з таким виглядом, ніби почув незнайоме слово. Балон скидався на бомбу і кольором, і формою, білий торговий знак на ньому був схожий на листок дерева.
Видно, юнакові не сподобалося, що я сказав "начальство". Адже їхній хазяїн, колись звичайнісінький торговець вугіллям, тепер став членом муніципалітету, тож, мабуть, годиться величати його шановним паном. Та, здається, я дарма надавав цьому такого великого значення, бо, кивнувши підборіддям на будинок по той бік вулиці, робітник відповів:
— Рідко заходить сюди, у склад... та й дома, напевне, ще нема — не видно автомашини...