Та ще перед тим ті два сірники, наче спалах магнію, вкарбувалися мені в свідомість.
Біла головка і
чорна головка.
Мої думки, проникаючи крізь різні обставини та події, наче рентгенівське проміння, швидко попрямували до висновків. З вигляду коробки та потертої етикетки можна легко здогадатися, що в і н не був постійним відвідувачем кав'ярні "Камелія". Бо якби був завсідником, то з авжди міг би брати нову коробку. Але оскільки головки сірників в коробці різного кольору, важко стверджувати, що в і н лише випадково її відвідував. Хіба те, що в і н наповнював коробку новими сірниками в кав'ярні, не свідчить, що його стосунки з нею були більш тісними, ніж у звичайного завсідника? Я випиваю половину третього стаканчика, запалюю (звісно, іншим сірником) кінчик картки з провіщенням долі і, переслідуючи вогнем сполоханих тарганів, біжу думкою вперед. Сірникова коробка з кав'ярні, куди в і н рідко заходив... Власне, що можна знайти в ній цікавого?.. Малюнок на етикетці?.. Дурниця... То, може, телефонний номер?.. Коли так, то можна думати, що, приміром, у кав'ярні "Камелія" біля телефону сидить юна дівчина, схожа на невинне оленя, і своїм виглядом — у неї на грудях наче висить табличка: "Шукаю захисника" — здатна причарувати чоловіка середнього віку, а в і н, час від часу виявляючи до неї свою прихильність, завдяки телефону підхопив на гачок її зацікавлення...
Майже тієї ж миті мої думки роблять такий крутий поворот, що колеса автомашини відриває від землі. Що за сміхота! Якби така дівчина справді існувала, то пронозливий клієнтчин брат напевне помітив би її. Заздалегідь про все рознюхавши, він, безперечно, з самого початку зазначив би в заяві про розшук: "Простежте за цією жінкою". Мабуть, такої жінки не було. (її справді не було). А якщо вірити клієнтці, що вона, мовляв, вийняла сірникову коробку з кишені його дощовика... Ні, така банальна гіпотеза мені не підходить... Разом із коробкою сірників начебто була й стара газета. Треба перевірити зо два чи зо три останні клієнтчині пояснення, обрізати гілки, які мені заважають, і знову все як слід розглянути.
З другого боку столика долинув голос. "Ви що, цим закусуєте? — гукнув чоловік, що випросив у мене десять ієн.— Ні, звичайно, це не отрута. Дивіться, які жирні! І, мабуть, поживні". Опам'ятавшись, я помітив, що, використавши штук із десять сірників, роздушивши більше двадцяти тарганів, я згріб усе це на купку. "Напевне, така їда сили додає. Таргани ж п'ють саке. Може, покуштуєте?" Гадаючи, що він жартує, я змовчав. А тим часом співрозмовник простягає руку, хапає кілька тарганів і кидає собі в рота. Я хотів його зупинити, але мене випередив юнак, схожий на продавця: відштовхнувши мене набік, змахнув зі столу тарганів і, глянувши спідлоба, кинув: "Як не соромно!" Проковтнувши тарганів, чоловік нишпорив очима — так, наче шукав ще чогось і, облизуючи кінчиком язика щербатого рота, мимрив: "Солонкуваті... і шелестять, як папір... вважайте, що це підсмажені водорості,— не помилитесь".
Мабуть, я таки скажу відверто. Якщо в тій сірниковій коробці і було щось варте уваги,— то це номер телефону на етикетці. Однак той номер насправді був потрібен не й о м у, а його дружині або її братові. Хоча правильніше сказати не в минулому часі "був потрібен", а в теперішньому — "потрібен". Адже іноді люди вдаються до хитрощів, щоб приховати власні наміри. Побоюючись, що я догадаюсь, з якою метою використовувався номер телефону, вони (клієнтка та її брат) вдають, буцім той номер має відношення до н ь о г о і, збиваючи мене з правильного шляху, намагаються довести свою непричетність, відвернути мою увагу від того, що відбувається в "Камелії". Хіба не це вони мають на думці?
Може, тому, що надходив час зачиняти пивничку, з-за перегородки вийшла літня жінка з коротко підстриженим волоссям і заходилася підмітати підлогу. Та й відвідувачів залишалося чоловік із п'ятнадцять, відразу видно, що вони втомились і не мають куди податися. Гаразд, скажу ще ясніше. Нічого особливого, що виходило б за межі здорового глузду, в цьому немає. З першого погляду могло здатися, що клієнтка — нещасна жертва, покинута чоловіком... А що, як усе навпаки: вона або її брат — злочинці, які вчинили вбивство?.. Ні, я не збираюся робити остаточного висновку... Якщо за певних обставин мені доведеться покинути агентство... або якщо, як я передчував, жінку та її брата змусили звернутися із заявою про розшук різні мотиви і якщо виявиться, що викриття брата не обов'язково зашкодить клієнтці, то, природіо, я не повинен ухилятися від погоні за здобиччю. Нехай мною не легковажать. Тим, що розкриєш злочин, багато не заробиш, а от шантажувати — немає кращого способу видурювати гроші, ніж звинувачення в убивстві. Тож ласкаво прошу: зайвий раз мене не дратуйте...
Раптом шеф знову став схожим на кулю, наповнену водою, і промовив:
— До речі, кажуть, той знову опинився в лікарні...
Нам обом без додаткових пояснень зрозуміло, про кого йде мова. Той — це найнікчемніший серед багатьох агентів. Чомусь забравши собі в голову химерну мрію піднятися вище над іншими, він стрибнув з даху багатоповерхового будинку на парасольці й гепнувся об землю. Ось тому став найнікчемнішим із нікчемних.
Отож той невдаха потрапив у неприємну історію — довів клієнтку до самогубства. То був неперебірливий у засобах чоловік: залюбки міг зрадити клієнта, добути таємні відомості у того, за ким стежив, а потім вихвалятися, що обидві сторони поділили вину між собою. Він був так добре обізнаний з правилами гри, що жодного разу його зради не вдавалося викрити і ніколи він не накликав на себе гніву свого клієнта. Однак такі витівки він міг дозволити собі лише тому, що клієнт не обов'язково завжди невинна жертва. Ясна річ, зазнавши якоїсь шкоди, він має вигляд скривдженого, та при докладному розгляді у нього нерідко починають проявлятися риси злочинця. Бувають навіть такі випадки, коли клієнт — стопроцентний злочинець. Наприклад, коли відомості про наслідки розслідування насправді використовуються для шахрайства.
Однак клієнтка, яку той тип довів до самогубства, як це не дивно, була стопроцентною жертвою. Вихована змалку самою матір'ю, без батька, ще зовсім молода, незаміжня, але заповзятлива, вона в той час володіла невеликим косметичним кабінетом. Одного дня заходить туди обшарпаний літній чоловік, видно, п'яниця, і безсоромно видає себе за її батька. Вирісши у біді й нестатках, дівчина, природно, спочатку не повірила. Проте, поговоривши з ним, почула таке, про що він ніяк не міг би знати, якби не був їй батьком. Наприклад, він згадував про маленький шрам за вухом у не-біжки-матері, що звичайно ховався під волоссям, про коралову шпильку для волосся — бабусин подарунок, розповідав про висячий міст у материному селі, який дівчина бачила тільки на фотографії... А коли ж, крім того, сказав, що в неї на правому плечі родима плямка, і навіть назвав її групу крові, дівчині почало здаватися, що вуха й ніс того зайди схожі на її власні.