Стояла надворі глуха ніч. Небо зайшло мрякою. Усюди царила тишина, замовкла й нічна птиця.
Козаки йшли дуже обережно, піславши передом стежу з найпроворніших. За ними їхали довгою лавою мушкетники, а з самого заду йшла запасна частина, яка мала б піти на підмогу, де показалася би потреба.
Стежі почули в степу гамір. Чути було й тупіт коней, а далі і брязкіт зброї. Соколине козацьке око побачило в тумані обриси людей і коней, що виставали з трави. Стежі зараз завернули до своїх — і почувся на цілій лінії голос перепелиці. Козаки стояли з рушницями наготове Припустили ворога на малу віддаль — і тоді гримнули з усіх рушниць. Москалі не сподівалися того. Перша лава в більшій частині попадала з коней. Тоді почулася у москалів різка команда — і драгуни грянули на козацьку лаву.
Розпочалася страшна рукопашна боротьба. Москалів було удвоє більше, як козаків. Сотник, старий січовий дід і Петро ганяли з місця на місце і підбадьорювали своїх до бою. Але москалі стали їх перемагати. Сотник побачив, що цим разом йому не вдасться, готовився полягти, але не даром продасть своє життя.
Та ось відразу москалі заметушилися. Одна частина повернулася назад. Сотник дивувався, бо він на зади не посилав нікого. Та в той момент почувся бойовий козацький оклик позаду москалів: "Бий та ріж чортових синів!" Ніхто не знав, звідки наспіла їм в саму пору поміч. Видно, що це були теж якісь козаки. Тепер сотникові козаки підбадьорилися, почуваючи за собою підмогу. Вони вдарили на проріджені московські лави... Вже стало світати, а рукопашний бій тривав далі. Брязкіт шабель, сто[го|ни, поклики команди зливалися в одну хаотичну цілість.
Частина москалів позлазила з коней і станула чотирибоками з готовими до стрілу мушкетами. Коні взяли в середину. Годі було до них підступити. Хіба ж їх держати в облозі, аж здадуться?
Петро кинувся між козаків:
— Хлопці! Хто йде за мною? Треба москалів розбити і не дати засоромитися перед тою наволоччю, що ми їх боїмося.
Зараз прийшов гурток удальцівдо Петра.
Тим часом козаки — ті, що прийшли з сотником, і ті, невідомі, що прийшли в саму пору з підмогою,— стояли від московських чотирибоків на віддаль мушкетного стрілу. Москалі стояли гордо з мушкетами, готовими до стрілу. Сотник не рішився, що робити. Під'їхав до нього Петро:
— Я їх візьму приступом, вже і хлопців-добро-вольців собі дібрав.
Сотник хитав головою, придивляючися чоти-рибокам:
— Краще буде їх так передержати, поки не знеможуться і не зголодніють. При приступі прийдеться втеряти багато народу.
— А за той час прийде їм підмога, і тоді буде з нами зле. Дивись, сотнику, як по-дурному вони поставилися. Ми під Очаковом розбивали так чотирибоки турецьких яничарів. Тут буде легша справа. Вони стоять заблизько себе, і ті, що стоять до себе у двох чотирибоках лицем, не зможуть стріляти — хіба самі в себе... Треба лиш вибрати місце, котрі чотирибоки найближче себе.
Петро вибрав таке місце та навчив своїх людей, що їм робити. Виїхав наперед і дав шаблею знак. Рушили скоком — що здавалося, що коні не досягають землі ногами. Козаки поприлягали до шиї коней...
Москалі ждали на команду. Коли козаки при-близилися до них — грянула на них мушкетна сальва з усіх мушкетів. Багато козаків попадало на землю, багато покалічило коней, котрі кричали так жалібно, що серце розривалося. Але це не здержало козаків, а москалі не мали вже часу другий раз лаштувати мушкетів. Козаки вгналися в середню вулицю між два чотирикутники. Розділилися зараз на два боки і вскочили всередину. Налякані коні великим криком і гро-мадними стрілами стали рватися, мов бішені, і допомогли козакам зробити між москалями неабиякий нелад.
Як побачив це сотник, рушив зараз зі своїми Петрові на підмогу. Розбивали один чотирибік за другим — аж розбили москалів дорешти. Тепер довідався сотник, хто то їм так гарно і в саму пору допоміг. Місцеві козаки, як побачили, що сотник вийшов на стрічу москалям, зібралися за селом і вирішили піти козацтву на підмогу. Вони знали добре, ще з боїв з татарами, що воріг, який напирає, дуже бентежиться і тратить увесь розгін, коли йому в часі наступу хтось несподівано скочить на спину. Вони, вийшовши з села, обійшли великим колесом, пропустили побіч себе серед нічної пітьми москалів і полишилися позаду до слушного моменту. І якраз тоді, як козакам ставала прикра година, вони зайшли іззаду і вдарили з усієї сили. Сотник сердечно дякував несподіваним союзникам.
Козаки стали порядкуватися. Позбирали вбитих товаришів і поховали їх в одній, спільній ямі по-козацькому звичаю, (зі) спільною молитвою і мушкетними стрілами. Між ними поховали і бравого козака, десятника Прокопа Чмелика, за котрим усі дуже жалували. На висипаній могилі поставили високого хреста.
Сотник, перепитуючи бранців, довідався, що не ціла команда вийшла з обозу,— ще найменше одна третина там остала. Сотникові прийшла охота ще раз попробувати щастя і звести цю команду.
Кандиба відраджував усіма силами:
— Не може бути, щоб ця якась команда стояла обозом на запорозькій землі. Вона, певно, ще на гетьманській території, і нам туди не вільно заходити, бо скажуть потім, що ми переступили межу.
— Хоч би і так,— каже сотник,— то я таки покористуюся цею нагодою. А чи за мною буде один московський гріх більше, чи менше, то не важне. Вже за те саме, що я дотепер зробив, мені принаймні шибениця у москалів писана. Ти, пане-брате,— каже до Кан-диби,— остань тут, бо ти справді знеможений, але я піду і свого доконаю.
— Товаришу,— каже Кандиба,— нам треба на Січ поспішати,— може, ми ще що врятуємо...
— Наспіємо, наспіємо; а за один день багато московських голів можна відрубати та кілька душ Люциперові післати на ралець,— каже дід Голота, що прислухувався цій розмові.
Сотник післав в степ за обозом і казав його сюди привезти.
Відпочивши, вибрався з козаками під ніч на нове діло, а полковник остався на хуторі. Йому було призначено розділ Гнидового майна між місцевих людей, щоби кожному дісталося по правді. Ця праця забрала багато часу, бо і худобою, вівцями та кіньми треба було всіх обділити по рівній частині. За той час вернувся сотник з походу, який повівся знаменито, з чого сотник був дуже радий. На радощах обіцяв старому Кан-дибі, що вже прямо підуть на Січ,— хіба би їм Москва влізла в дорогу.