Прокіп розказав, яким чином добув язика. Всі дуже сміялися.
— Як у того Гниди усі такі телячі лицарі, то невелика буде з ними праця.
А до козака:
— Чи ти знаєш, хлопче, де лежить московська станиця?
— Знаю,— неблизько звідси...
— Багато буде там москалів?
— Либонь, що ні. Мене туди посилав наш сотник двічі, та я їх багато не бачив. Більш трьох сотень не було — хіба що решта були на службі.
— А яку вони службу роблять?
— Ганяються по степу та переловлюють тих, що втікають від панів з Гетьманщини на Запорожжя.
— А ти знаєш добре шлях до них?
— Знаю і вас проведу, коли прикажете. Тільки
—
коли б наш сотник Гнида про це довідався, то мені була б велика біда.
Козакові дали коня і взяли його поміж себе та рушили в дорогу серед нічної пітьми. Хутір Гниди далеко оминули. Передню сторожу вів Прокіп, і при ньому був Гнидів козак.
— Ти вибач,— каже Прокіп,— що я тобі надавив трохи живота, але сам, здоровий, знаєш, що інакше не було можна. Тобі можна буде пізніше до нас пристати або й ні, але не дай тобі, Боже, того дожити, коли б ти нас ошукав і показав нам злий шлях до москалів.
— На диявола нам щадити москалів — вони нам усім надоїли, тільки наш сотник з ними возиться і золоту бляшку за те від цариці дістав, яку собі на грудях почіпляє. Козаки його не люблять, бо він нашого брата не вважає за людину.
— А наш пан сотник вважає собі за рівного кожного чоловіка — чи він козак, чи посполитий, і за це всі його люблять. За народом він стоїть, і вже понівечив чимало москалів та тих московських зайдів.
— А хто ті зайди?
— Хіба у вас їх немає? Підожди, ще будуть. То така наволоч, що і говорити по-нашому не вміє, а їх Москва насаджує на нашій землі, а нас гонить у степ. Наш сотник не дає, і за те москалі йдуть на нього та хочуть піймати. А тепер треба буде братися до тих, що з москалями руку тримають,— тих панів маститих,— і ми розпічнемо від твоєї Гниди. А чи далеко ще до тих москалів?
— До рана ми до них не замандруємо; коли б так до полудня, то добре було б.
Замислився на хвилину.
— Як так, то треба це сказати сотникові... Прокіп завернув коня і поскакав до сотника та
сказав, що від козака почув.
— Я хотів би удень піти до них у гості, але, може, ми не тим шляхом пішли, а тим часом ця якась ко-' манда з нами розминулася і наших вже повезла?
— А якби ми, пане сотнику, перш за все пішли на хутір і піймали Гниду?
— Добре радиш, хлопче. Ходім роздавити Гниду, а коли з нею будемо готові, тоді підемо команді на стрічу і привітаємо її.
Валка зараз завернула прямо на хутір.
— Йдемо в гості до твого пана сотника,— каже Прокіп до козака,— та, мабуть, не буде нам радий. Та слухай, козаче! Чи ми часом не розминулися з командою, коли колували довкруги хутора?..
Козак зліз з коня і дивився за слідами:
— Тудою йде наш шлях до москалів — та сліду не видно...
Окружили сотників хутір густим ланцюгом, котрий щораз більше стискався. Прокіп помітив, що при воротях стояв інший козак. З того міркував, що в хуторі дізналися, що зі сторожем мусило щось статися. Хтозна, чи й втеча Терешка не виявилася теж. Але на хуторі не було помітно жадного руху. Відчинили прожогом двері і вскочили на подвір'я. Терешко скочив до стодоли і став з козаками виважувати двері.
Терешко піймав першого, якого стрінув, і здавив його за горло:
— Говори, шельмо, де моїх козаків поділи, а то задушу тебе, мов котеня.
— Козаків вивезли вночі до москалів.
— Де полковник?
— Полковника й його сина вивезли теж. Лиш той чура та ця стара жінка остали.
Терешко шпурнув козаком так, що той упав горілиць. Сам побіг у хату. Тут вже був сотник. Гниду вже зв'язали і поклали на помості. Терешко кинувся до нього з ножем.
— Маю тебе, ти, Юдо! — крикнув осатанілим голосом.
— Стій, Терешку,— каже сотник,— бо як задавиш Гниду, то не будемо знати, де подів бранців, а він не хоче нічого сказати, і треба буде припекти його гарячим залізом.
— Я вже знаю, де. їх, сердешних, відіслав той Каїн до москалів, і треба їх здоганяти.
— Бери, Терешку, козаків, нехай йде з тобою і Прокіп, і старий дід Голота. Беріть сотникових свіжих коней — і здоганяй. Зі судом над тим падлюкою я зажду, аж ти вернешся. Якби ти не привіз бранців, так я того падлюку прикажу розірвати кіньми...
Терешко вискочив з хати.
— Сотникові козаки, ставайте під мою руку — підемо здоганяти харцизів. Прокопе, зі мною! Помагай, брате, християнську душу рятувати! А нуте, діду, зо мною; беріть, хлопці, свіжих коней...
Приказ був виконаний. Забрали свіжі коні і їх посідлали. Прокіп миттю зібрав сотню.
Рушили. Напереді між двома козаками їхав місцевий козак, що показував дорогу.
Гнида боявся придержувати у себе бранців, а москалі не дуже спішилися по них. Гнида лякався якоїсь несподіваної помочі, тому краще, щоби бранців тут не було. А тепер, як йому доложили, що Терешко утік і сторожний козак від воріт пропав, положення стало йому підозрілим, і тому вибрав тридцять най-певніших козаків, яким казав відвести пов'язаних бранців. Надіявся, що команда таки надійде,— вони стрінуться по дорозі і бранців заберуть. Для полковника й Петра дали коней, козакам казали йти пішки. Небезпечно було їх на конях везти, щоб не повтікали. Полковникові і Петрові пов'язали ноги попід кінські животи, а самі пов'язали руки. Вийшли по півночі, але не могли далеко зайти, хоч як їх підганяли до поспіху. Вони так потомилися, що треба їм було дати спочити. Коли рушили знову, стежні козаки Терешка їх помітили. Тоді Терешко добув шаблю і скочив на валку з цілим розгоном. Вже стало світати, як валка була в руках Терешка,— без бою, бо конвойні козаки навіть не гадали оборонятися. Зараз поскладали зброю, а їх отаман каже до Терешка:
— Слава Богу, що нас здогонили. Не буде у нас гріха на душі, бо ми тому не винуваті, що той біснуватий наш сотник видумав.
Порозв'язували бранців, а Терешко обняв полковника і плакав на радощах. Петрові не сходило з ума, що могло статися з його Степанидою. Вона ж попала у кігті того Юди. Коли Петро став принаглювати, щоб чимшвидше верталися, Терешко каже:
— Не турбуйся, Петре,— твоя Степанида здорова, а Гнида вже зв'язаний лежить і нічого їй не вдіє.