— Це мусимо забрати з собою, як будемо втікати, бо воно має свою вартість і не забирає багато місця. А ці два казанки треба тут закопати — про місце будемо оба знати.
Петро зняв мідяну накривку з одного казанка і побачив, що там були золоті гроші.
— Гарно би тим москалі поживилися. Вони назвали б це воєнною добиччю.
— Не поживляться! Краще нехай пропаде в землі або й чортові дістанеться, а не їм. Ми таки тут їх закопаємо. Хата може згоріти, а сюди вогонь не дістанеться.
Петро взяв в руки заступ і став копати яму. Казанки були такі важкі, що Петро ледве їх двигнув, складаючи в яму. Потім засипали все землею і добре притоптали.
— Безпечно,— каже Петро,— а хто б доторкнув тих грошей — щоби йому руку покрутило.
Вийшли з льоху і могли відотхнути свіжим повітрям. Надворі вже вечоріло. Золоті зорі виходили одна по одній. В селі було гамірно. Вертали череди з поля, вертались і люди від весняної роботи. Днина була погідна, і тому люди сиділи надворі і вечеряли.
Сотник Задирака, обнявши отаманування, розсилав часто стежі і наказував берегтися, щоби москалі не помітили. Нехай думають, що тут усе пішло спати після денної праці. Згодом усе затихло; люди полягали спати, лише козаки не спали. Верталися стежі зі звітами. Москалі вже рушили з місця. Та вже і північ перейшла, а москалі не приходили. Але вони вже були під селом. Оточили його довкруги. Та лише вони пов'їздили на майдан, як з усіх сторін стали перекликатися сичі. Москалі не звертали уваги. Лиш українці, що служили в драгунах, зрозуміли, що це — бойове гасло козацьке. Кожний з них оглядався, куди би то найлегше сховатися. Та в тій хвилі, як драгуни з'явилися на майдані, вдарило рудаве полум'я, і серед майдану запалала бочка з смолою. З ріжних закутин мушкетні стріли посипалися на драгунів. Ворога не було видно — хіба що вогонь з мушкету блисне в ріжних місцях. Падали люди та коні, а ті, що втратили їздців, ганяли по майдані. Бачать драгуни, що невидимий ворог їх усіх переб'є, стали завертати, звідки прийшли. Та тут по улицях вже накладено було бе-ревен та оплітків. Коні падали і ломили ноги, а мушкетні стріли далі не вгавали...
1 коли вже стало світати — не було нікого живого, хіба ті, що заздалегідь поховалися попід тином. Сотник так справився, що всі вулиці позатикано, і ніхто не міг втекти із засідки.
По вулицях і на майдані — повно трупів і ранених, людей та коней. Цілковитий розгром дивізіону. Козаки засурмили збір. З усіх усюдів сходилися та з'їздилися козаки. З'явився і січовий дід, увесь в крові.
— Знемігся, діду,— каже сотник.
— А вже мені було більше роботи, як вам усім, бо не пропустив ні одного живого москаля. Був приказ, що ні один живий не сміє вийти зі села,— і я так робив. При тому я помстився за мою кривду, що мене прогнали, мов беззубу собаку, з мого затишного зимовика. Віднині я хочу лиш з такими жити, котрі так, як я, мають причину шукати помсти.
— Не журись, діду,— каже Петро,— ще ми проженемо нахабників і заживемо славно вольним життям.
— Було б так, сину, коли б у всіх така думка, як у тебе, та Жука, та ось і Задираки, а то — плюнуть гидко. Ти чув, що говорили на раді славетні полковники, ті мостиві шукачі, котрих наставив полковниками такий самий багач Калниш. Побачив би ти, коли б тут з'явився Нечоса, то усі навипередки бігли би цілувати його білу ручку, хоч би та сама ручка переїхалася їм по пиці. Було б так, Петре, коли б устав з могили Сірко Іван. Та тепер чуда не творяться... Пропало Запорожжя... Наше сонце заходить...
Дід похилив голову і важко задумався. Петро помітив, як з його старечих очей котилися грубі сльози по зморщенім лиці і губилися на довгих козацьких вусах.
На всіх найшов великий сум. Чарівний сон побіди уступив перед дійсністю. Не було причини радіти з побіди. Знищили царське військо — а це вистачало, щоб знищити, пограбити і спалити усе село, а козаків вивезти у Сибір. Перший опам'ятався Задирака, та до Петра:
— Треба все попрятати та позатирати сліди.
На приказ Петра повиходили люди з заступами і стали копати великі ями, куди стягали трупів.
Як вже заспокоїлося в селі, повиходили драгуни-українці із скриток і, покинувши зброю, йшли до гуртка козаків. Дід, побачивши їх, заскреготів зубами та йшов на них з ножем.
— Годі, діду,— каже сотник і задержав його.— Бач, це наші, а у драгунах вони були не по волі...
Петро просив селян, щоби порозбирали бранців поміж себе, і всі пішли до хати. Посідали за столом; Марта піднесла їм снідання.
— Що нам тепер робити? — спитав перший полковник.— Москалі будуть знати про нинішнє. Знайдуться такі, що донесуть про все,— хоч би наш Созоній.
— Так воно,— каже дід,— вони дізнаються, але не від Созонія, бо він вже ніколи не буде доносити...
— Так він вже не живе?..— каже Задирака.— А я думав про те, щоби його судити козацьким судом.
— Я це зробив без вас,— каже дід,— без вашого суду. Я, правду кажучи, не хотів того, бо знаю, що ваші козаки відносяться з великою шаною до попів, хоч вони того не варті. То вже не ті попи, що були колись у нас. Тепер — то московська наволоч і шпиги. Ви аж колись довідаєтеся, що таких созоніїв дуже багато, і вони нам доїдуть кінця. Отож я того боявся, що його можуть виправдати, і зробив з ним суд татарським способом. Я за ним зорив — і коли він відлучився від командира і пішов у свою хату, я пішов за ним слідом і дивився крізь вікно, що він буде робити. Звітавшися з попадею, висипав на столі червінці. То певно був юдин гріш за зраду. Та я ще почув, що він говорив: "З полковником,— каже,— ми вже будемо мати спокій, бо його вивезуть нині враз з сином у Глу-хів. А коли буде яка добича,— а певно, що буде, бо Кандиба багатий, мов чорт,— тоді і нам дещо дістанеться. Ти,— каже,— збирайся, і забери, що варто забрати, і ми втікаємо, бо тут нема нам що робити. Поїдемо на Гетьманщину, а там вже дадуть нам добре місце...". Я це чув, і на це можу побожитися. Я зайшов у хату і станув проти нього. Він так налякався, що не міг промовити слова. "Я все знаю,— кажу,— і все чув. Ти зрадив своїх добродіїв за юдин фіш. Молися, коли в тебе є душа...". Я добув ножа. "Я царських людей покличу",— каже, опам'ятавшись. Та вслід почулися рясні мушкетні стріли. Він пізнав, що москалям не повезло накрити село в сні. "Бачиш,— кажу,— москалі мають свою роботу, і на них не надійся". А він переді мною навколішки: "Забери усе золото, що тут є, я ще більше дам, лише мене пощади".— "Я не прийшов по золото,— кажу,— лише по твою мерзенну душу, щоб її післати люциперові..." Дід замовк.