— У землю живого закопаємо.
— Або на чорній раді вб'ємо палицями.
— Будьте про Жука спокійні, я його буду берегти.
— Так нам ні про що більше радити,— каже Гиря,— розходімося...
— Стійте, товариші, ще не розходіться, та послухайте ще мого слова.
Так говорив старий січовий дід Онисим Гаманець, якого тепер кількоро козаків піднесло*вгору.
Про того Онисима-діда говорили, що йому було більше ста років. Не було у нього ні одного зуба, і він шепелив. Та його поважали козаки за його великий розум і досвід. Він вісімдесят літ прожив на Січі, у морські походи ходив, побував в татарській неволі і мучився на турецькій галері. А коли на старості літ випросив собі у товариства зимівник та там засів і завів пасіку, то його москалі звідти прогнали і там посадили якогось волоха. У нього хиталася голова і дрижали руки, що з бідою заносив ложку у рот. Але його голос лунав, мов дзвін:
— Говорилося тут зразу про те, що треба вислати до цариці посольство, себто наших столичників, з проханням, щоби нам затвердила наші землі та не чіпала наших вольностей. Я кажу, що це дурне та безглузде, і з того нічого не вийде,— а може бути ще й таке, що наших депутатів пішлють в Сибір. Усі наші депутації ще того часу, як нас москалям було треба, привозили торбу ласк, і більш нічого. Я кажу, що чим більше наше козацтво буде москалям кланятися і їм коритися, тим більше покаже свою слабкість і тим більше будуть його угнітати. Треба раз козацтву зважитись і показати Москві зуби. Я вже того не зроблю, бо у мене зубів дастьбіг, а моя рука вже не удержить ложки, не то шаблі. А ви молоді та здорові, на вас черга показати себе. Вірте мені, що над теперішнім нашим станом і упадком плаче благородна душа мого покійного приятеля Івана Сірка. Вона, сердешна, плаче над нашою ледачою старшиною, що приймає від цариці позолочувані бляшки, а від її прихвоснів — золоті табанерки. Ті бляшки безсоромно припинає на свої груди. Це для козацтва така ганьба, що лице пашить, наче від кропиви. Я предкладаю товариству такий пункт до вирішення: не вільно жадному січовому товаришеві приймати від цариці ні ордерів, ні подарунків, а ці бляшки, які вже мають, повідбирати у них і кинути в річку.
— Славно, добре дід говорить; скидайте зараз царицині ордери, а ми перш за все поприв'язуємо їх собаці до хвоста.
— А другий мій пункт такий, щоби жадних депутатів більше не посилати, а тому світлішому Грицеві Нечосі написати, що як не перестане нас напастувати, то ми його піймаємо і живого в землю закопаємо, як зрадника січового товариства.
— Приймаємо! Згода! — кричали козаки.
Як вже діда поставили на землю, то підвівся Пилип Жук:
— Послухайте, панове товариство, що я вам скажу. Те, що говорив дід про бляшки, то свята правда. Бляшка така — добра для невольника, а не для вольного козака-лицаря. Але признаймося, що багато з на^с було ласих на царські подарунки та упоминки. Ніде правди діти, що ми, січове товариство, самі від цілого коша прохали таких подарунків. Нам здавалося, що це не подарунки, лиш заплата за нашу лицарську службу. Дивіться, яка наша земелька багата,— усього є доволі, є чим козацький народ ви живити та ще й лишок продати можна другим. А ми писали чолобитні до царів, щоби присилали нам хліба, та сала, та горілки, та це, та те... І на сміх усьому світу голодна Московщина давала нам на багату і урожайну Україну хліба. Вона добре знала, що це ціна купна за наші вольності. Бо хто платить наймитові, той має від нього право вимагати праці. Ми самі запродалися Москві у найми. Чого ж тут нарікати, що Москва нас завоювала і петлю на шию засилила нам, коли ми самі того хотіли? За це повинні нам одвіт дати ті, що для лакім-ства лукавого прохали у Москви того, що ми у себе маємо доволі та ще могли би продати голодній Москві і татарщину поживити. Перестаньмо вже раз жебрати, бо справді жебраками будемо.
Кошовий, почувши таке, почував себе певнішим і став вихвалюватися, що те все передбачив і тому попирав колонізацію Запорожжя українцями і підпирав хліборобство, але Москва собі того не бажала.
— Начхать нам на МосквуІ — крикнув хтось іззаду.— Станьмо панами на нашій землі, геть з московськими зайдами!
Рада скінчилася, козаки розходилися по курінях, а старшина дуже була рада, що на тім скінчилося.
VII. ПОГОНЯ
Петро виїхав з хутора з козаками, котрим отаманував Терешко.
Цілий світ занесло великими платами снігу, якими крутив вихор на всі боки. Небо закрилося чорними хмарами. В повітрі чути було пекольні свисти і виття. До того ще стало у хмарі блискати та гриміти. їхали навмання, бо всі дороги позадувало снігом. Вихор не лиш вертів снігом, та ще змітав його з поля і насипав великі кучугури, заввишки хати. Коні западали місцями у сніг по черева, місцями годі було переїхати і треба було об'їздити довкруги. Якби не Терешко, то Петро сам був би ніяк не знайшов шляху. Терешко керувався інстинктом степовика і знайшов шлях.
Треба було переїздити через великі самарські ліси. Тут було трохи затишніше, що бодай віддиху так не захапувало. Але і тут снігу було доволі. Та не довго могли вони натішитися лісом, бо незадовго він скінчився, і знову опинилися в степу. Хоч приходилося частенько завертати, то все ж таки Терешко прямував на коршму Кривулю. Вона стояла при головнім шляху на Гетьманщину і цею дорогою, а не іншою, мусили москалі поїхати.
Годі з'ясувати собі стан душі Петра. Він так любив дуже свою Степаниду, а вона, сердешна, тепер в лабетах розбишак безпомічна, і коли не поталанить її визволити, вона станеться іграшкою московських звірюк. Йому доводилося не раз чувати, що москалі захоплювали гарних українських молодиць і дівчат до панських гаремів, і вони, небоги, пропадали там марно навіки. Петрові розривалося серце з жалю і пе-ресердя, і жадоба помсти розпирала йому груди. Поклав собі, хоч би ціною свого життя, здогонити грабіжників, вирвати Степаниду з їх кігтів живу чи мертву і люто помститися. Та він почував себе серед тих обставин безрадним, мов мала дитина, і в усьому слухав Терешка. Він зачне робити своє діло, як вже розбишак здогонять... А хуртовина не вгавала.