Через кілька хвилин урочисті згуки "Гетьмани, гетьмани..."37 ллються в хаті. Всі затихають, слухаючи. Всі чують, як ті згуки проходять у душу, забирають її всю, напувають її одним почуванням — любов'ю до рідного краю і невимовним жалем над його долею. То муза поезії махнула на всіх своїм крилом і піднесла всім душу вгору. Марко дивиться на Катерину, на її рівний як виточений профіль, на її променисті очі, і йому здається, що це вона — та муза.
— Се моя муза? Се моя муза, що надихає мені в душу все добре, що своєю поезією кличе мене до високої мети,— дума він.— Відкіля і за що мені се щастя — мати дружиною її, мою музу?
А Катерина все грає. Переграла "Гетьмани..." і почала грати народні вкраїнські пісні, стиха підспівуючи їх голосом. Вона іноді підводе очі від роялю, і тоді вони стріваються а Марковими очима. Але се на мить — і вона знов грає ще щиріше, ще краще. Останній акорд і все тихо... В сі дожидають, всім не хочеться кінчати.
— Ще, ще! — шепоче Марко тихо, боячись голосним словом розмаяти чари, що повили всіх.
Катерина мовчки грає ще.
Що се? Марко не чув його ніколи, але воно займа йому душу зглибока. Сумні, сумні згуки. В їх таке горе, безнадійне, безпросвітне. Зникає щастя, зникає надія!.. Отже, ні! Щось інше чується в високих акордах. Чуючи їх, забуваєш те горе, що оце тільки зараз почував, забуваєш і починаєш почувати втіху. Утіха виросла на грунті того горя, але вона дужча, але вона вища від його. Хочеться плакати, й благословляти, і віддати себе на жертву. Останній високий акорд і все стихло...
Ніхто не промовив спершу й слова. Всі нерухомі. Нарешті Катерина тихо зачиня рояль і встає.
— Що це ти грала? — питається Марко в неї.
— Так собі, власну фантазію! — відмовля вона, сяючи очима.
— Одначе я й не знав, що ви кампозиторка! — скрикує Бійцевський.— Чудова річ!
Усі хвалять, але Катерині мов не подобається те хваління. Вона починає говорити про інше. Другого дня Марко вертається з роботи. Він увіходить у передпокій і чує, як Катерина грає, і знову ті ж згуки, що вчора так його вразили. Зупиняється і не йде в хату, боячися перепинити грання, бажаючи його дослухати. Ще кілька акордів, і Катерина почина співати. Маркові виразно чути слова:
У грудях смерть. Я знаю — вмру,
Життя кінчається моє;
Але на долю у душі
Жалю у мене не встає.
Я знаю — вмру, та на руках
Умру в коханого мого;
А поки я іще живу,-
Не засмутю нічим його.
І щастя все, що можу дать,
Я дам цілком тепер йому,
На горе, сльози та журбу —
Хвилини в йoгo не візьму.
О милий мій, недовгий час
Судився вкупі жити нам;
Але ще поки я живу,
Усю себе тобі віддам!..
Співання стихло, акорди вмерли Марко вбіга в хату:
— Люба моя, що це ти співаєш?
— А ти чув? — питається вона, ласкаво всміхаючись.
— Чув.
— Не гаразд підслухати! Я співала слова на ту фантазію, що грала вчора. — Але ж відкіль ти взяла ці слова?
— Відкіль? Ви казали вчора, що я композиторка,— мусить же бути лібретто до моїх композицій.
— То ти сама склала ті слова?
— Сама. Тільки не тепер: ці слова я склала тоді, як лежала в школі хвора і ти до мене приїхав.
— Мила моя! — каже Марко.— А я вже був злякався.
— Чого?
— Ти не хвора?
— Анітрохи!
— Але ж я помічаю, що ти за останній час зблідла.
— У мене за останній час голова часто болить. Але ж се таке, що зараз минеться. Годі про се, мій любий! Ти голодний — ходім обідати!
І, побравшися за руки, вони йдуть до столу.
Минає тиждень, другий. Через тиждень Марко матиме місяць одпочинку. Вони вдвох поїдуть на село до Катерининого батька. Се вже давно в їх така умова. Катерина xoчe побачитися з своїми та їй таки треба й повітрям сільським трохи подихати: за останній час вона зблідла, хоча й каже, що не хвора, що се так тільки.
Одного разу Марко навіть дуже лякається. Вона говорить і відразу закашлюється дужим кашлем. Через день знов доводиться Маркові почути кашель. Він каже про лікаря, але Катерина цілком не згоджується на те,— вона й не вийде до лікаря, якщо він прийде.
— Чому ж так, моя люба?
— Тому, що я здорова зовсім.
— Але ж ти змарніла за останній час.
— Се так, не зважай на те. А от краще я тебе про інше попрохаю. Поїдемо на літо в Крим.
— А ти ж хотіла додому?
— Хотіла... Та то можна потім — заїхати на кілька день після Криму.
— Чого ж се ти так одмінила свое бажання?
— Дуже проста річ: мені хочеться бути тільки вдвох з тобою... Мені хочеться виїхати з душного міста. Куди ж ми поїдемо, коли не додому? Тільки в Крим. Я хочу глянути на море вдвох із тобою!
— Добре, мое серденько! Я й сам радий твоєму бажанню. Кримське повітря матиме дуже гарний вплив на щічки моєї любої дорогої дружини. І він цілує її трохи зблідлі щоки.
* * *
Вони в Криму.
Висока скеля знімається вгopy. Сіре величезне каміння то йде рівною стіною, то виганяється наперед, нависаючи над землею. Здається — ось-ось воно впаде, страшно грюконувши, і розмізчить усе, що попаде під його. Але се тільки здається, бо воно висне тут сотні років усе таке ж страшне, таке ж непорушне.
Спустившися на кілька сажень стрімкою кручею, скеля ховається в буйних зелених виноградниках. Попід виноградниками в'ється стежка. Вона йде понад морем: трохи оступись, і вже море плеще тобі на ноги.
Вони вдвох ідуть стежкою.
Ідуть мовчки, побравшись за руки, повні щастям од свого кохання, од цієї цудової картини, що розгортається навкруги перед їх очима. Їх очі потопають у безкраїй блакитній морській площині, осяяній ясним сонячним промінням. Та чудова площина тягнеться далеко-далеко,— краю їй не видко.
— Як гарно, що море здається безкраїм! — говорить Катерина.
— Чому?
— Дивлячись на се, ще дужче віриш, що не край життю на цьому світі, що життя — без краю.
— Шкода тільки, що очі тут одурюють.
— Нехай тут і одурюють, але є справжня безкраїсть. Вона простяглась над цим морем, над нами. Дивлячись на ту блакить, ти не скажеш, що очі одурюють, що за цією блакиттю вже й межа.
І Катерина підводе свої очі і довго дивиться на блакитне небо.
— Милий, ти ймеш віри в тогосвітнє життя?
— Хотів би няти віри, голубко...
Її очі трохи засмучуються.
— Без цієї віри так тяжко жити... А з нею так гарно, так легко...