Її голова схиляється йому на груди, і вони обоє нічого не бачуть і не чують. Нащо їм бачити, як сяє сонце, коли в їх у серці сяєво ще ясніше? Нащо їм почувати, як пахнуть квітки, коли кохання сповняє їм своїми пахощами всю душу? Нащо їм чути, як співають пташки, коли в їх у серцях дзвенить чудова пісня? Нащо?
* * *
Далі — маненька домівка в місті. В їй усього три світлички, але в цих трьох, світличках живе щастя. Марко гляне на стіни з простенькими шпалерами, на портрети по стінах, на білі завіси на вікнах, на свій стіл, що за ним він звичайно робить, і йому здається, що все те повите якимсь сяєвом од щастя. І він бачить тут її, ту, що розлива це сяєво. Бачить за чаєм уранці її тоненький, ще досі схудлий після хвороби стан, убраний у просту сукню; пишного волосся вона не встигла ще заплести, тільки пристебнула шпилькою, і воно розсипалось по плечах, обрямовуючи дороге Маркові обличчя з блискучими "гордими" очима, що дивляться тепер на Марка зовсім не гордо; Марко любить її з так розчісаним волоссям. Сідає біля неї і, користуючися з того, що руки в неї роблять діло — наливають чай — бере волосся в руки і цілує його раз, двічі, тричі.
— Не пустуй! — сміється вона.
— А чому ж не можна пустувати?
— Адже ти, як був учителем, забороняв своїм школярам пустувати?
— Але ж у їх не було такої спокуси!..
І він хапа її руки, як вона хотіла була одігнати його від волосся, і почина виціловувати кожен палець.
— Годі тобі, бо чай уже простиг, і ти спізнишся в свою редакцію.
Марко жалібно кривиться і береться до чаю. Справді пізно — вже вісім з половиною годин, а звичайно в дев'ять починаеться робота в редакції. Треба поспішатися. Чай випивається нашвидку. Марко дивиться на годинника: вісім годин і тридцять п'ять хвилин. До редакції дійти десять хвилин: п'ять хвилин на роздягання і таке інше; коли так, то він має десять хвилин вільного часу.
— Я мушу скористуватися з його! — каже він поважно.
І він бере Катерину і садовить її до себе на коліна.
— Що ти робиш! — пручається вона.
— Те, що треба робити доброму чоловікові! — каже він, тулячи її до себе.
Але вже час іти, і Катерина немилосердно прогонить його.
Він доходить до дверей, озирається і стрівається з її очима. Вона так дивиться, що він не може не вернутися...
— Та підеш ти нарешті?..
— Іду!
Виходить у сіни, але зараз же вертається. Чи ж він винен, що забув книгу?
— Я вдруге замикатиму за тобою двері зараз, скоро ступнеш за поріг! — каже Катерина, хочучи зробити сердитий погляд, і справді прогонить його.
Шість довгих годин у редакції!..
* * *
Вона стріва його біля дверей, бо чує, як він іде. Тека чи книжки летять з його рук геть, а її руки вже обвиваються йому круг шиї.
Після обіду вдвох — тільки вдвох — яке щастя! — година відпочинку. Сидять укупі на канапі і говорять усяку нісенітницю, іноді читають, але так, трошки,— читати так скучно!..
Потім Марко мусить сідати робити. Вони вдвох ідуть у манюсікьку Маркову хатку, всю заставлену понад стінами книгами. Вона завсігди сіда на канапці в куточку, чита зрідка, більше шиє та дивиться на його. Марко чує на собі цей погляд, йому хочеться одірваться від писання, щоб поцілувати її, але це суворо заборонено. Марко мусить дописати ту частину своєї роботи, що її призначено на день, і тільки тоді має право робити що хоче. Марко слухається сього наказу, одгонить од себе грішні думки, силкується робити щиро, і справді на який час його захоплює праця. Перо швидко бігає по паперу, бік за боком, картка за карткою списуються. Ось і остання картка, потім останній бік. Скінчив! Марко кида перо, відсува зшиток з українською роботою.
— Тепер моя воля!..
— Та годі вже тобі! — одбивається Катерина.— Кажи краще, чи багато написав! До чого дописав?
Він каже і потроху починається в їх розмова про ту роботу, про інші роботи, про вкраїнську літературу, про долю рідного краю. Марко справля Катерину; вона ще помиляється в літературній українській мові.
— Де ти так гарно навчився мови? — питається Катерина.— Адже ж не в гімназії тебе учено!
— Моя мати говорила по-вкраїнському добре — од неї я й навчився.
— Тим-то в тебе вона така й гарна, а не роблена, як у Семена,— говорить сміючись Катерина, що дуже любить веселого та щирого Семена і тільки не може погодитися з його справді іноді чудною вкраїнською мовою.
— Він, бідний, не чув її в сім'ї,— говорить Марко.— Тяжке лихо, що наша інтелігенція вироста змалку такими чужинцями на своїй землі, що й мови не зна своєї.
— Еге, на собі чую, як це погано,— каже Катерина.— Але стривай: прийде інший час, підросте література, вб'ється в силу, тоді запанує рідне слово поміж інтелігенцією.
— Шкода тільки, що ще довго се становище не відмінитъся: так незмірно мало робітників на нашій ниві! — каже Марко.
— Це правда! Але є й щирі робітники. Є такі робітники, що за їх щирість я поцілувала б їх! — говорить Катерина і справді цілує його, а тоді, сховавши голову у його на грудях, шепоче:
— Любий мій! Все віддала б я на світі, аби тільки ти був щасливий і міг з ясною душею віддавати своє життя на працю рідному краєві.
— Ти кажеш,— одмовля Марко,— тільки про моє щастя і забуваеш про своє.
— Та чи можна ж бути щасливішою, ніж я тепер? — говорить Катерина.— Я й уві сні ніколи не марила про таке щастя!..
* * *
Святами або здебільшого по неділях приходять гості — Семен, Шкляренко, Бійчевський, ще дехто. Які гарні, щирі вечори!..
Згадується один.
Гостей тільки троє: Семен, Шкляревський та Бійчевський. Семен завсігди був у цій господі своєю людиною, та й ті два за малим не зробились своїми. Щоб гурт був повний — не стає ще Марусі: вона й досі в своїй школі, але швидко, як одбуде екзамен, має приїхати. Читають нову вкраїнську книжку. Читання робить сумне враження: книжка така, що ні хисту, ні мови. Ледве-ледве дотягли до краю.
— А хай їй цур! Бодай би такого й довіку не читати! — скрикує Семен.
— І друкують же люде таку погань! — додають інші.
— Чим після такого добра закусить? — питається Семен.
— А ось закусимо трошки музикою! — каже Катерина та йде до роялю.
— Оце добре! — скрикує Бійчевський, що страшенно любить музику і може слухати її не втомляючись кілька годин. — Тільки заграйте чого вкраїнського, бо сьогодні чогось не хочеться іншого.